Критикуючи метафізику, Капуто наполегливо шукає альтернативу, яка, по-перше, включала б «смиренний» спосіб мислення, що дозволяє уникнути надмірних претензій на знання про реальність і про Бога, і, по-друге, прагнула б бути вірною фактичності життя, сторонячись будь-якого намагання витіснити уявним знанням реальності саме життя і екзистенційний характер справжньої віри. З цією метою він звертається до концепції Дерріда про «релігію без релігії»[1], яка відкриває простір для позитивної стверджувальної віри завдяки своїй близькості до структури віри як «пристрасті незнання» та відмові від претензій на фундаментальне пізнання секрету буття, адже як підкреслює Капуто, секрет полягає у тому, що його не існує, має місце лише «таємність». Таким чином, відкривається можливість бути релігійним у сенсі володіння пристрастю до неможливого, не обмежуючи себе віросповіданнями і догмами певної організованої релігії.

У цілій серії як власних книг, так і редагованих ним збірників Капуто доводить помилковість протиставлення філософії Дерріда, зокрема, деконструкції та релігії[2]. Деконструкція, на його погляд, за своєю суттю релігійна, адже вона постійно переймається такими структурами відносин як очікування, майбутнє, інакшість, неможливість, гостинність, справедливість, дар, таємниця і подяка. Її імпульс не спрямований на знищення поняття істини заради нігілістичного релятивізму. Мета деконструкції – нагадати, що реальність це – нестримний потік, що традиції є результатом історичного процесу, що етичні рішення повинні прийматися без абсолютних критеріїв, що епістемологічна визначеність повинна поступитися місцем нерозв’язності і невирішуваності, що більше не існує можливості для монохромності і недвозначності[3]. Як і релігія, деконструкція наголошує на пріоритеті віри до знань: «сенс і імпульс, стимул і бажання деконструкції є не когнітивними, але перформативними; деконструкція – це не справа знання або бачення, але віри».[4] Проте поняття Дерріда про деконструктивну віру не ідентичне релігійним переконанням. «Для мене – говорить Дерріда – не існує такого поняття, як «релігія». Він пояснює, що не має стійкої позиції щодо пророків і Біблії, і не зацікавлений в релігії як такій, а радше у в тому, що відбувається в релігії. «У тому, що називають релігіями, в іудаїзмі, християнстві, ісламі чи іншій релігії, існує напруженість, неоднорідність, руйнівні вулкани, іноді тексти, особливо за авторством пророків, які не можуть бути зведені до інституції, корпусу, системи. Я хочу зберегти право читати ці тексти таким чином, щоб вони постійно переосмислювалися. Якщо під релігією ви маєте на увазі набір переконань, догм або інститутів – церкву, наприклад, – то я б сказав, що релігія як така може зазнати деконструкції, і не тільки може, але й повинна зазнати її, іноді в ім’я віри»[5].

Капуто підкреслює сповнену жорстокості історію релігій, риторично запитуючи «що було більш жорстоким, ніж теократія? Що було більш патріархальним і ієрархічним? Що було більш авторитарним, інквізиційним, жінконенависницьким, колонізаторським, мілітаристським, терористичним?» Але ця, за влучним висловом К’єркегора, «нарум’янена і напомаджена» теологія сили інституційних релігій є всього лиш людським витвором і її не слід плутати з Богом[6]. Царство Боже знаходиться свій вияв щоразу «коли війна і агресія зустрічаються з пропозицією миру. Царство це – спосіб життя, не у вічності, але в часі, це спосіб життя без чому, життя на сьогодні, як живуть польові лілеї – образ слабкої сили, протилежної до володіння часом і програмування часу, розрахунку майбутнього, стримування ризиків та управління ними»[7]. Це протистояння між двома способами ставлення до майбутнього (один породжує «війну», прагнучи заволодіти часом або розрахувати час, інший приносить «мир», відмовившись від спроби програмувати те, що станеться) займає центральне місце в трактуванні Капуто Жака Дерріда. За Капуто, «деконструкція є благом для релігії, її позитивним спасінням», оскільки вона «відмовляє релігію від її найгірших інстинктів» і допомагає релігії «дослідити свою свідомість, наставляючи та стримуючи релігію від тенденції змішувати віру зі знанням, що призводить до небезпечного абсолютизуючого тріумфалізму релігії»[8]. Ідея Капуто про деконструктивну релігію будується навколо цього протистояння між «доброю» релігією, яка вітає іншого, і «поганою» релігією, яка виключає іншого. «Релігія без релігії» – це релігія без насильства, яка повторює «апокаліптичний заклик до неможливого, але без заклику до апокаліпсису, який пожер би своїх ворогів у вогні» і «повторює пристрасть до месіанської обітниці і месіанського очікування, без конкретних мессіанізмів позитивних релігій, які ведуть нескінченну війну і проливають кров іншого»[9]. На переконання Капуто, Дерріда допомагає нам відійти від «кривавих мессіанізмів» на користь «месіанської» обітниці царства, яка відкрита для кожного[10]. Ця постметафізична релігія є насправді вірною Богу, адже вона відмовляється від претензій на знання про Бога і заперечує значення таких знань для віри, відкриваючи таким чином шлях для пристрасної любові до Бога, що втілюється в любові до іншого. Пост-метафізична релігія, як «більш стримана» форма релігійної віри, починається зі смерті Бога метафізики і онто-тео-логії. Її сутність полягає у власне вірі, вільній від метафізики, невірної до життя, до іншого та до віри. Така «релігія без релігії» дозволяє бути глибоко і незмінно «релігійним» з богослов’ям або без нього, з релігією або без неї, з певними претензіями на релігійне знання або й без них[11].

[1] Jacques Derrida, The Gift of Death (Chicago: University of Chicago Press, 1996), 49. Див. також інтерв’ю Жака Дерріда, в якому він пояснює взаємопов’язаність його біографії з зацікавленістю релігією Mark Dooley “Making the Impossible Possible: An Interview with Jacques Derrida” in A Passion for The Impossible (State University of New York Press, 2003) pp. 21–33.

[2] Див., зокрема, John D. Caputo, The Prayers and Tears of Jacques Derrida: Religion without Religion (Bloomington: Indiana University Press, 1997); Deconstruction in a Nutshell: A Conversation with Jacques Derrida, ed. John D.

Caputo (New York: Fordham University Press, 1997); God, the Gift, and Postmodernism, ed. John D. Caputo and Michael J. Scanlon (Bloomington: Indiana University Press, 1999); Questioning God, ed. John D. Caputo, Mark Dooley, and Michael J. Scanlon (Bloomington: Indiana University Press, 2001); The Religious, ed. John D. Caputo (Oxford: Blackwell, 2002); Augustine and Postmodernism: Confessions and Circumfession, ed. John D. Caputo and Michael J. Scanlon (Bloomington: Indiana University Press, 2005); John D. Caputo and Michael J. Scanlon, Transcendence and Beyond: A Postmodern Inquiry (Bloomington: Indiana University Press, 2007).

[3] John D. Caputo, Against Ethics: Contributions to a Poetics of Obligation with Constant Reference to Deconstruction (Bloomington: Indiana University Press, 1993), 105.

[4] John D. Caputo, Deconstruction in a Nutshell: A Conversation with Jacques Derrida (New York: Fordham University Press, 1997), 166.

[5] Ibid., 21.

[6] Caputo, The Weakness of God, 33

[7] Ibid., 15.

[8] Caputo, Deconstruction in a Nutshell, 159.

[9] Caputo, The Prayers and Tears of Jacques Derrida, xxi.

[10] Ibid., xxi, 205

[11] John D. Caputo, On Religion, Thinking in Action (London ; New York: Routledge, 2001), 18.