У християнській думці набуло поширення переконання, що направленість пошуку атеїстичних, а також постмодерністських філософів категорично виключає можливість їх взаємодії з християнським богослов’ям. Однак як переконує реформатський філософ Мерольд Вестфал , існує можливість християнської рецепції певних тем цих філософських напрямків, своєрідного «середнього шляху» між повним запереченням і настільки ж некритичним прийняттям їх концепцій. Оскільки, на думку Вестфала, чимало сучасних філософських перспектив кореняться у християнській традиції, то їх поновлене альтернативне осмислення у теїстичному контексті може бути визначене як «повторна контекстуалізація». Як підкреслює Вільям Десмонд, рецепція Вестфалом ідей атеїстичних мислителів не носить руйнівного характеру і не може розглядатися як їх насильницьке пограбування [1].

Вестфал твердо переконаний, що християнство може і повинне бути відкритим до продуктивного використання таких стратегій, як фройдистський психоаналіз, марксистська критика політичної економії і іконоборча традиція ніцшеанства. Детальніше ознайомлення з ідеями войовничих атеїстів, вважає Вестфал, допоможе зрозуміти цих філософів як насамперед «великих світських богословів вчення про первородний гріх», котрі невпинно розкривають приховану схильність релігії до маніпулювання людськими істотами, їх пригнічення і дегуманізації. «Володарі підозри» виставляють напоказ усю багатоликість свідомого самообману, котрий має місце у житті релігійних громад. Вони прагнуть пролити світло на приховані мотиви, що стоять за релігійними постулатами, розкрити їх егоцентричні та ідеологічні передумови. Недовір’я атеїстичних мислителів стосується не стільки істинності релігійних тверджень, скільки практичних досягнень громад, що є носіями цих релігійних переконань. Необхідно врахувати, що оцінка релігії сучасними атеїстами спирається ресурси для критики, які вони черпають з тої ж традиції, яку критикують. З цієї причини, Вестфал послідовно проводить паралель між атеїстичною критикою релігії і засудженням лицемірства старозавітними пророками, Христом і апостолами, вбачаючи у цьому вагомий аргумент на користь того, що віруючі повинні серйозно сприймати атеїстичну критику християнства.

Важливо зауважити, що не всі види атеїзму можуть привести церкву до самоаналізу, покаяння і оновлення. Вестфал чітко відрізняє «доказовий атеїзм» (evidential atheism) від «атеїзму підозри» (atheism of suspicion). Перший вид атеїзму фокусується на гіпотетичних епістемологічних недоліках релігійних переконань, їх непослідовності і нестачі достатніх доказів на їх користь. Доказовий атеїзм піднімає питання чи можемо ми знати, що Бог існує або не існує, і наскільки раціональною чи ірраціональною є віра в існування Бога? Цей вид атеїзму спирається картезіанську традицію епістемологічного сумніву, зумовленого невловимістю речей. З точки зору церкви, така форма атеїзму завжди розглядалася як негативне явище. Натомість «атеїзм підозри» звертає увагу на самообман, який дає релігійним людям можливість приховати фактичні мотиви їх діяльності, не зауважуючи наскільки їх поведінка і їх переконання формуються цінностями, від яких вони на словах відхрещуються [2]. Іншими словами, якщо доказовий атеїзм фокусується на «невловимості речей», то атеїзм підозри спрямовує свою увагу на ухильність, мінливість і нечесність свідомості. Його ціль – не поняття і концепції, але люди, які формулюють і дотримуються їх. Таким чином, атеїзм підозри нагадує християнам про потребу постійного самоаналізу та виправлення, виступаючи у ролі каталізатора богословського очищення релігії.

Відмінність між цими двома формами атеїзму ілюструє філософія релігії Девіда Юма. У «Діалогах про природну релігію» Юм ставить традиційні питання щодо існування достатніх доказів для віри в Бога і чудеса. Приходячи до висновку про неможливість раціональної віри в чудеса, він все ж допускає існування непізнаваної вищої причини [3]. Однак, в «Природній історії релігії» Юм звертає увагу на вихідні мотиви релігійного життя, вбачаючи їх в надіях і страхах, а також в «тривожній турботі про щастя» [4]. Юм приходить до висновку, що відносини між віруючим і божеством можуть бути нечесними і заснованими на неправді та корисливості. Бажання приховати цю нечесність від Бога і від самого себе неминуче веде віруючого до свідомого самообману. Крім того, самообман і нечесність не залишаються фактором внутрішніх відносин між віруючим і Богом, вони забезпечують моральну і релігійну легітимацію для злочинної поведінки, викликаної власними інтересами. Як вказує Вестфал, підозра Юма у ставленні до релігії досягає найвищої точки в питанні про «функцію віри». Аналіз релігійних переконань може вважатися завершеним тільки після вивчення практик, які завдяки цим переконанням легітимізуються в реальному житті [5]. Таке розуміння герменевтики підозри є близьким до твердження Поля Рікера про те, що релігійні істини і їх реальне функціонування можуть суттєво відрізнятися між собою. Іншими словами, основне питання полягає не в істинності чи хибності тих чи інших релігійних переконань, але в тому яким чином і з якою метою вони використовуються в особистому та суспільному бутті. Юм звертає нашу увагу на той факт, що релігія породжує або узаконює соціальні практики активним чином, тобто дозволяючи їх, або пасивним, стаючи сумісною з ними. Релігія може призвести до антисемітизму, апартеїду, імперіалістичного націоналізму і тероризму, або розробивши переконливе обґрунтування для такої практики, або, більш тонко, просто не осуджуючи її. Як зазначає Вестфал, в останньому випадку для того, щоб узаконити такі практики, достатньо допустити думку, що людина може бути добрим християнином, беручи участь в таких практиках [6].

Фройд, Маркс і Ніцше продовжують проект Юма, але на відміну від нього вони роблять це в очевидному атеїстичному контексті. Як пояснює Вестфал, християнам варто звернути першочергову увагу не на атеїстичних характер їх проектів, а на походження їх атеїстичних переконань з підозри. Таким чином, християнська відповідь атеїзму підозри повинно відрізнятися від відповіді доказовому атеїзму. У той час як християнське ставлення до доказового атеїзму має полягати у спростуванні, правильна відповідь на атеїзм підозри повинна включати в себе хоча б часткове визнання справедливості критичних характеристик християнської релігії. Для усвідомлення серйозності викривальних оцінок християнства «володарями підозри» варто визнати близькість їх критики з біблійним засудженням фальшивої релігії (наприклад, критики Ісусом фарисеїв чи критики Павлом розуміння спасіння як результату діл праведності). У цьому контексті слід особливо згадати критику старозавітними пророками всіх форм інструментальної релігії, яка намагається перетворити сакральну силу у засіб, що використовується виключно для досягнення людських цілей. [7] Пророчі голоси часто осуджували релігійні практики, що включали в себе непослух волі Бога, навіть якщо вони виконувались в ім’я Господнє. Таким чином, критика теорії і практики християнської релігії Фройдом, Марксом і Ніцше стоїть у тісному зв’язку з біблійною традицією і може розглядатися як потужний інструмент для особистого і колективного самоаналізу. Християни можуть отримати багато важливих уроків з атеїстичної критики релігії. Нагадуючи, що релігійність часто приховує самовдоволеність і забезпечує захист для особистих інтересів, «пророки» підозри допомагають християнам усвідомити масштаб самообману і лицемірства у їхніх власних рядах.

[1] William Desmond, Despoiling the Egyptians – Gently: Merold Westphal and Hegel, in Gazing Through a Prism Darkly: Reflections on Merold Westphal’s Hermeneutical Epistemology, edited by B. Keith Putt. New York: Fordham University Press, 2009, 26.

[2] Merold Westphal, Suspicion and Faith: The Religious Uses of Modern Atheism (New York: Fordham University Press, 1998), 13.

[3] Юм Д. Диалоги о естественной религии // Сочинения в 2 т. Т. 2/Пер. с англ. С. И. Церетели и др.; Примеч. И. С. Нарского.— 2-е изд., дополн. и испр.— М.: Мысль, 1996. С.  440

[4] Юм Д. Естественная история религии // Сочинения в 2 т. Т. 2/Пер. с англ. С. И. Церетели и др.; Примеч. И. С. Нарского.— 2-е изд., дополн. и испр.— М.: Мысль, 1996. С. 345.

[5] Westphal, “Taking Suspicion Seriously,” 279.

[6] Merold Westphal, Suspicion and Faith, 28.

[7]Westphal, Suspicion and Faith, 6.