«Постмодерністський поворот» у епістемології (філософській дисципліні, що досліджує знання) зумовлює розробку нових богословських методів. Зокрема, Дуайт Фрізен[1] розвинув оригінальну концепцію «ортопарадоксії», згідно з якою «прийняття складностей, протиріч, антиномій і парадоксів людського життя» розглядається як справжнє слідування шляхом Ісуса. «Чим більше ми схиляємося до напруги між конкуруючими істинами, тим ближчі ми до серця Бога» – стверджує Фрізен. На його думку, християнство не містить у собі заклику до викорінення усіх розбіжностей та розв’язання усіх протиріч. Адже християни парадоксально вірять у єдність Бога в трьох Особах; у божественну та людську природи Христа; у трансцендентність та іманентність Бога; у свою одночасну гріховність і праведність; у необхідність померти для того, щоб жити; у те, що менший є насправді більшим; у те, що ворогів потрібно любити. Отож християнська віра закликає нас, щоб ми відігравали роль «моста, ланки, посередника», зі смиренням, вірою і любов’ю залишаючи місце для парадоксу.
Фрізен розробив христологічне обґрунтування для свого богословського методу, наголошуючи на посередницькій ролі Христа між життям і смертю, чорними і білими, чоловіками і жінками, євреями і поганами, «я і ти». Крім цього, Христос на особистому прикладі продемонстрував, що повноцінне людське життя полягає передусім у досягненні примирення з Богом, іншими, творінням і самим собою. Відтак Фрізен визначає «ортопарадоксію» як спробу перетворити основну мету Бога (примирення) в основну мету Його народу. Під примиренням розуміється не досягнення одноманітності або абсолютної згоди у всьому, а розвиток «диференційованої єдності», у якій одна особа у всій свої повноті може перебувати у повноцінних стосунках з іншою. Ортопарадоксія намагається зберегти різницю, напруженість, відмінність, одночасно дозволяючи особистості виражати повноту себе у розмові. Мета ж розмови – не навернення чи переконання іншого, але просування надії спільного переображення через міжособистісні стосунки. Фрізен вбачає найбільший приклад «ортопарадоксії» (справжньої різниці і водночас справжньої єдності) у триєдиному бутті Бога – «один Бог і в той самий час три диференційовані соціальні особи, що рухаються разом у вічному Божественному Танці служіння заради іншого»[2]. Окресливши основні контури «ортопарадоксії», Фрізен пропонує використовувати цей підхід для розробки нової парадигми етики, богословського методу і, власне богослов’я.
Особливість «етики ортопарадоксу» полягає у збереженні динамічної напруги між розбіжністю (різницею) і розмежуванням (диференціацією). Під розмежуванням розуміється наша здатність «жити окремо від інших, не будучи відокремленим від них». Це дозволяє нам дотримуватися твердих вірувань і переконань. Відтак при зустрічі з іншими перспективами ми не відмовляємось від них, а пропонуємо їх як дар, як акт любові в обміні думками. Іншими словами, розмежування – це здатність у міжособистісних відносинах пропонувати іншим повноту своєї історії, свого голосу, своєї ідентичності. Таким чином, застосування такого роду етики бачиться Фрізену засобом маніфестації Царства Божого, самого життя Триєдиного Бога у стосунках з іншими, з творінням, з Богом. Надія таких стосунків полягає не у тому, щоб завдати поразки, вести суперечку, засудити чи навернути, а в тому, щоб жити у примиренні з іншими, не уникаючи відмінностей, але дивлячись на них як вираження щедрості і краси Бога. Подібним чином Фрізен визначає «ортопарадоксію» і як богословський метод, сутність якого полягає у прийнятті різниці та діалогічності. Конкуруючі ідеї, практики і герменевтичні підходи відтак розглядаються як запрошення до діалогічної взаємодії, до обміну історіями, традиціями і перспективами з метою взаємної трансформації. Таким чином, цей метод не стільки спрямований на розв’язання існуючих антиномій, протиріч і розбіжностей, скільки на підтримання взаємовідносин.
Заключним компонентом «ортопарадоксії» виступає ідеал нового богослов’я. Спираючись на ідею Сорена К’єркегора про парадокс як «пафос інтелектуального життя», Фрізен формулює максиму нового богослов’я наступним чином: «чим більш суперечливими здаються різні богословські позиції, тим ближче ми до переживання істини». Мета богослов’я «ортопарадоксії» бачиться йому не стільки у пошуку відповідей на «великі запитання», скільки у сприянні християнам в осмисленні ними своєї ідентичності і свого контексту. Богословські твердження розглядаються як «робочі тези», що виникають в результаті конструктивної взаємодії спільноти Божого народу з Богом, різноманітними церковними традиціями, існуючими культурними, географічними, політичними та економічними контекстами. Цей підхід не применшує значення доктринальних формулювань, як це може здатися, однак вбачає їх роль не у перевірці богослов’я і практики на правильність, а в ініціюванні диференційованих діалогічних відносин, що характеризуються «взаємним дослідженням, смиренним підпорядкуванням, повагою і благоговінням». Іншими словами, богослов’я «ортопарадоксії» спрямоване не на створення визначених «раз і назавжди» догматичних тверджень, а на збереження напруги між конкурентними богословськими позиціями, розвиток динамічних стосунків і невпинного діалогу. Саме тут пролягає глибока різниця між «ортопарадоксією» і ортодоксією – авторитарні догматичні формулювання володіють здатністю припиняти розмову, не залишаючи місця для справжніх запитань, що виникають у нових умовах. Як зазначає Фрізен, «тверда ортодоксія любить правила, Христос прагне порушувати ці правила. Люди покладаються на релігію, Христос велить нам довіряти Йому». «Ортопарадоксія» вбачає мету богословського діалогу в служінні Божому народу, щоб він міг провадити повноцінне і особливе життя з Богом, іншими і творінням.
[1] Dwight J. Friesen, “Orthoparadoxy: Emerging Hope for Embracing Difference,” in An Emergent Manifesto of Hope, ed. Doug Pagitt and Tony Jones (Grand Rapids: Baker Books, 2007), 202-212.
[2] Ibid., 205.
