Усвідомлення християнством кардинальної зміни панівного світогляду, його поступового  переходу до постмодерністської парадигми, неминуче приводить до переосмислення усіх сфер практичного церковного життя. Оскільки саме євангелизм перебуває на «передовому рубежі» взаємовідносин церкви з культурою та суспільством, то, природно, що саме критичний аналіз існуючих євангельських стратегій викликає найбільшу увагу тих євангельських богословів, котрі пропагують необхідність врахування церквою нових інтелектуальних та духовних реалій постмодерну.

Основною передумовою осмислення євангелизму у постмодерністському християнстві є заперечення ним звичних євангелізаційних підходів як таких, що породжені не стільки біблійною історією, скільки модерністським світоглядом. Серед постмодерністських богословів поширена думка, що традиційна апологетика “пропонує редукціоністський підхід до Бога, ігноруючи духовний та общинний спосіб життя християн на користь когнітивного підходу до істини”.[1] Іншими словами, існує переконання, що сучасне (тобто модерністське) євангельське благовістя підкреслює тільки когнітивні аспекти навернення, зосереджуючи увагу на збірці взятих з Біблії висловлювань, які повинні бути прийняті або відхилені слухачем. Мабуть, найбільш категоричну критику такої форми благовістя розвиває Б. Макларен в книзі “More Ready Than You Realize”.[2] Він, зокрема, розцінює усе сучасне благовістя як форму репресивного і  нетолерантного тиску, як нав’язливу маркетингову стратегію, яка перетворює благовістя в продаж Бога як якогось товару або послуги. Макларен також різко засуджує поширену тактику погроз слухачам пекельними муками у потойбічному житті, якщо вони не капітулюють перед логікою проповідника або його цитатами з Писання. На його думку, такий підхід означає “виключення з Божої благодаті всіх, окрім тих, хто згоден з євангелізатором (відомим також як євангеліст)”. Різку оцінку отримує і телевізійний варіант євангелизму, що зводиться до “зрепетируваних, механічних монологів, завчених викриків торговця, просторікувань, категоричних проповідей і лекцій, крокодилячих сліз, незручних конфронтацій,  натужних посмішок іноді гірших від заміннику цукру, надмірного намагання досягнути візуального контакту і надто щирих зізнань у любові до чиєїсь душі і турботі про її вічну долю.”

За словами Б. Макларена, конкретні євангелізаційні стратегії приходять і відходять, але за цими мінливими євангелізаційними стратегемами поступово здіймається новий євангелізаційний підхід, який буде мати важливе значення для церкви у майбутньому. Цей підхід має наступні особливості: “ми не просто пропонуємо “відповіді”; ми пропонуємо таємниці; ми не дебатуємо про дрібниці, ми зосереджені на головному… ми не засуджуємо наших конкурентів, а розглядаємо їх як колег і з повагою дискутуємо з ними; ми не тягнемо людей поспішно, а допомагаємо їм у здоровому темпі”.[3] Як і щодо інших практик, у постмодерністському християнстві мета євангелизму визначається його розумінням Царства Божого. Тобто церкви, що з’являються, більш зосереджені на зміні життя людей, ніж на зміні їх переконань; вони спрямовують основні зусилля не на агітаційні заходи, а на створення у спільнотах “культури Царства”. Виходячи з цієї мети, постмодерністська євангелізаційна методологія істотно відрізняється від традиційної. За словами Макларена, “добре благовістя – це процес дружнього недискримінаційного ставлення, що впливає на всіх друзів людини у напрямку поліпшення якості їхнього життя через добрі справи та добрі розмови. Для такого християнина, як я, благовістя є засобом залучення в ці розмови в дусі Ісуса Христа… Якщо ви хоча б що-небудь знаєте про Ісуса, то ви, напевно, знаєте, що він був дивовижним співрозмовником”.[4] С. Берк розвиває цей підхід, використовуючи образ воїна і  садівника як метафори модерністського і постмодерністського євангеліста. Міркування “воїна” наступні: “Я думаю, що я володію істиною, і мені необхідно сповістити її іншим … Оскільки я в поганих стосунках зі світом, то я повинен завоювати територію для Ісуса й побачити як світло тріумфує над пітьмою… (і), тому що час обмежений, мені потрібно поспішати і допомогти людям прийняти рішення”. “Садівник” вибудовує свою євангелізаційну стратегію на зовсім іншій основі: “Я думаю, що, насамперед, треба жити згідно з істиною перед людьми, не нав’язуючи її іншим… оскільки в мене багато спільного з людьми, то я можу піклуватися про них і бути “справжнім” з ними незалежно від їх світогляду … через те що я вірю в пори року, я можу бути терплячим з людьми і довіряти Богу змінити їхні серця “.[5]

Ці широкі характеристики постмодерністського благовістя можна звузити до одного найбільш важливого аспекту – відносин. Макларен сміливо проголошує: “благовістя має стосуватися відносин (те, що ми називаємо духовною дружбою), а не аргументів”. В постмодерністську епоху, яка характеризується переходом від індивідуалізму до спільноти, саме міжособистісні стосунки стають основним засобом поширення цінностей Царства Божого. Слід зауважити, що акцент на першорядній важливості відносин відрізняється від сучасного євангелізаційного методу відомого як “благовістя через дружбу”. Постмодерністські автори зауважують, що прибічники “благовістя через дружбу” заперечують саму сутність Євангелія, яке вони прагнуть сповістити, адже застосування цього методу призводить до того, що увага приділяється тільки потенційним новонаверненим, а байдужі або недруги християнства ігноруються або виключаються зі спілкування. Замість того, щоб будувати відносини з метою навернення, рух закликає розвивати дружні взаємини задля переживання всіма їх учасниками Царства Божого.

[1] Gibbs and Bolger, Emerging Churches, 124.

[2] McLaren, More Ready Than You Realize, 12-13. Цит. за Brian McLaughlin, The Ecclesiology of the Emerging Church Movement //Reformed Review. A Theological Journal of Western Theological Seminary, 2008, Vol. 61, No. 3. P. 111.

[3] McLaren, Church on Other Side, 78-85

[4] McLaren, More Ready Than You Realize, 15. Цит. за Brian McLaughlin, The Ecclesiology of the Emerging Church Movement //Reformed Review. A Theological Journal of Western Theological Seminary, 2008, Vol. 61, No. 3. P. 111.

[5] Spencer Burke Making Sense of Church: Eavesdropping on Emerging Conversations About God, Community, and Culture. Zondervan/Youth Specialties, 2003.