Наш неймовірно складний постіндустріальний, постколоніальний, постмодерністський і постхристиянський світ все гостріше ставить церкву перед необхідністю актуального пояснення взаємодії спільноти послідовників Христа з секуляризованим суспільством,  невідкладно вимагає пошуку нових шляхів сповіщення Євангелія в сучасному плюралістичному середовищі. Серед християнських мислителів, які з винятковою глибиною усвідомили цю нагальну потребу, на особливу увагу заслуговує англійський місіолог Леслі Ньюбігін (1909-1998). Значну частину свого життя він провів у міссіонерському служінні в Індії, однак найбільшої ваги набули його праці, присвячені богословському осмисленню ролі церкви у сучасному західному суспільстві. На жаль, цей плідний автор доволі малознайомий на пострадянському просторі. На російську мову перекладена лише одна його книга (Ньюбигин Лесли. Раскрытие тайны. Введение в теологию миссии. Центр Нарния, 2006.). У той же час, на Заході погляди Ньюбігіна на природу і завдання місії, його заклик до переосмислення і відновлення місіонерського характеру церкви не втрачають своєї актуальності вже декілька десятків років. Мета цього нарису – представити читачам цю неповторну особистість та окреслити основні віхи життєвого шляху Ньюбігіна. Сподіваюся, що усі зацікавлені зможуть звернутися до англомовних джерел, щоб краще познайомитися з одним із найвідоміших теоретиків і практиків місіонерського служіння у двадцятому столітті.

Майбутній місіонер народився у пресвітеріанській сім’ї в Нортумбрії, початкову і середню освіту здобув у квакерській публічній школі в Лейтон Парк. З 1928 р. Ньюбігін вивчав економіку у королівському коледжі в Кембриджі, готуючись до роботи в судноплавному бізнесі свого батька. У цей же час, подолавши агностицизм і сумніви своєї молодості, він вирішив присвятити себе християнському служінню. Частково для того, щоб заплатити за необхідну богословську освіту Леслі влаштувався на роботу у Студентському християнському русі. Тут він зустрівся з Хелен Хендерсон, з якою згодом одружився, проживши довге і щасливе життя. У 1933 році для отримання богословської освіти  повернувся в Кембридж, а в 1936 році вони разом з Хелен відплили до Індії в якості місіонерів Церкви Шотландії. Більшу частину подорожі Леслі витратив на підготовку до друку своєї першої книги “Християнська свобода в сучасному світі” (1937).

Отримавши призначення у район Мадраса, Ньюбігін швидко продемонстрував свій феноменальний дар досягати неперевершеної майстерності у всьому, за що б він не брався. Перелік сфер його діяльності вражає. Ньюбігін був лінгвістом, церковним лідером, богословом, місіологом , проповідником, пастором, письменником і альпіністом, але всі свої таланти він використовував на користь місіонерського євангелістського покликання. У Мадрасі він займався євангельською працею в сільській місцевості. Леслі виконував свою справу настільки самовіддано, що зрештою потрапив в автобусну аварію, яка привела до численних операцій і вимушеного тимчасового повернення до Англії. Повернувшись до Індії, він доклався до заснування міжконфесійної Церкви Південної Індії, і в 1947 році став одним із її перших єпископів. Перебуваючи у цій ролі, Ньюбігін розвинув нове розуміння єпископату і написав багато впливових книг, таких як “Щоденник Південної Індії”  (1951), “Возз’єднання Церкви” (1948), “Гріх і порятунок” (1956).

У 1959 році Ньюбігін став генеральним секретарем Міжнародної місіонерського ради, що під його керівництвом інтегрувалася до Всесвітньої ради церков, у якій він обійняв посаду заступника Генерального секретаря. Проте, в 1965 році він знову покинув Європу у зв’язку з призначенням єпископом Мадрасу. Перебуваючи на цій посаді, Ньюбігін обрав пріоритетним напрямом своєї діяльності не церковну бюрократію, а допомогу локальним спільнотам.  З цією метою він постійно відвідував далекі поселення, проводив служіння на відкритому повітрі, проповідував на вулицях натовпам скептиків. Він міг відправитися літаком до Женеви для зустрічі з найбільш відомими богословами свого часу (так, з 1952 р. він очолював “Комітет двадцяти п’яти” – групу богословів, серед яких були К. Барт, Е. Бруннер і Р. Нібур; завдання групи полягало у богословському формулюванні змісту християнської надії.), але одразу після цього повертався в Індію, щоб наполегливо займатися життям Церкви на рівні місцевих громад. Саме спільнота послідовників Христа, на думку Ньюбігіна, виступає єдиним свідком Бога у сучасному світі. Він запитує: “Яким чином ця дивна розповідь про створену Богом людину, про розп’яття Спасителя, про воскресіння і нове творіння може стати вартою довіри для тих, чия вся ментальна підготовка зумовила їх повірити, що реальний світ є світом, який може бути задовільно поясненний, і обійтися без гіпотези Бога?” І ось його відповідь: “Я знаю тільки один ключ до розгадки відповіді на це питання, тільки одну реальну герменевтику Євангелія: спільноту людей, які вірять Йому” (Слово в належний час).

Світогляд та богословський дискурс Ньюбігіна значною мірою сформувався під впливом його місіонерського досвіду. Прибувши до Індії в 1936 році, він негайно взявся до вивчення складної тамільської мови та поглиблення свого розуміння культури і релігії Індії. Він проводив чимало часу у монастирі Місії Рамакрішни, беручи участь у груповому вивченні текстів Упанішад і Євангелія від Івана на їх оригінальних мовах. Такий підхід інтелектуальної відваги дозволяв йому впродовж усього життя вступати в діалог з різними точками зору, незалежно від того, чи він вважав їх прийнятними для себе особисто.

Під час багатолітньої місіонерської праці в Індії Ньюбігін розвинув інтелектуальні навики, які давали йому змогу переосмислювати існуючі підходи, іноді випереджуючи свій час. Не випадково твори Ньюбігіна користуються величезною популярністю у колах постмодерністських богословів руху “Emerging church”. В Індії він зіткнувся з  потужним релігійним світоглядом індуїзму, інтелектуальна складність якого перевершувала традиційне європейське світорозуміння. Для того, щоб успішно проповідувати тамільською мовою, йому довелося по- новому осмислити християнські доктрини і виразити їх мовою індуської думки для людей, які звикли до індуського способу мислення. Під час місіонерського служіння він навчився читати культури з метою їх перетворення в образ Христа.

Після виходу на пенсію у 1974 році Ньюбігін з дружиною повернулися до Англії, скориставшись для переїзду незліченними автобусними маршрутами. Весь їхній багаж становили дві валізи та рюкзак. В Англії вони оселилися в Бірмінгемі, де Ньюбігін викладав місіонерську теологію в Селл-Оук коледжі, був модератором Об’єднаної реформатської церкви, проповідував у різних церквах. Саме на пенсії він взявся за написання своїх найбільш впливових книг “Інша сторона 1984” (1983), “Безумство для греків” (1986) і “Євангеліє в плюралістичному суспільстві” (1989), що стала його найвідомішою працею. В цей період свого життя Ньюбігін, не покладаючи рук, працював задля здійснення місіонерської зустрічі церкви з блискучою, але язичницькою західною культурою. Європейці досягнули небачених успіхів на усіх місіонерських нивах, окрім свого власного континенту. Сучасна європейська культура,як стверджував Ньюбігін, настільки вороже ставиться до Євангелія, що якщо не відбудеться її відкуплення, то християнство в Європі опиниться у небезпеці. Ньюбігін закликав церву по-новому визначити природу місії, враховуючи, що сучасна безнадійна культура потребує звістки Євангелія, яке єдине несе у собі надію.

У силу своєї яскравої індивідуальності та обдарованості Ньюбігін набув значного авторитету як місіонер та екуменічний лідер. Його погляди ніколи не обмежувалися вузько-парафіяльними інтересами, але впродовж усього життєвого шляху він глибоко поринав у місцевий суспільний контекст, незалежно від того чи він був молодим місіонером у сільських районах штату Тамілнад, церковним лідером в урбаністичних нетрях Мадрасу, чи досвідченим пастором в секуляризованому Бірмінгемі. Відважно занурюючись в мову та культуру того чи іншого народу, Ньюбігін став яскравим зразком того, що насправді означає контекстуалізація християнського свідоцтва.

Леслі Нюбігін став передовим християнським мислителем завдяки своїй незвичайній здатності розпізнавати пріоритетні проблеми, які повинні бути вирішені в даний момент. Його увагу, насамперед, привертали ті питання, які визначають майбутнє Церкви та її послуху в місії: природа Церкви по відношенню до єдності і місії, значимість Трійці, Євангеліє та інші релігії, справжній зміст контекстуалізації, навернення, плюралізм, християнське свідчення в культурі, яка відкидає християнство. Спосіб його мислення був богословським, хоча він постійно заперечував будь-які претензії на статус професійного богослова. У передмові до однієї із своїх найбільш популярних книг, “Євангеліє в плюралістичному суспільстві” (1989), він пише: “Я не можу претендувати ні на оригінальність ані на освіченість. Я пастор та проповідник.” Практично всі його твори були написані “за дорученням”, тобто у відповідь на прохання висловити свої міркування з конкретного питання. У нього не знайшлося часу для неквапливих, не прив’язаних до “злоби дня” роздумів. Він говорив і писав “на ходу”. Ця обставина надавала його міркуванням характеру безпосередності, не властивої для академічних богословів, але, тим не менше, його думки незмінно привертали увагу своєю глибиною, енергійністю і викликом. Ньюбігіна найкраще можна охарактеризувати не як систематичного вченого, що намагається всебічно проаналізувати проблему, а як передового стратегічного мислителя, котрий прокладає шлях до майбутнього.

Його блискучий талант проповідника, пастирське піклування і місіонерське завзяття не залишали його навіть у реанімації, де він у віці 89 р., майже повністю позбавлений зору, виголосив свої останні “проповіді” за декілька годин до смерті.

P.S. Детальну інформацію про творчість Нюбігіна забезпечує інтрнет-ресурс http://www.newbigin.net/

Послухати лекцію Ньюбігіна “Христос унікальний і універсальний” можна тут.