Християнство епохи постмодерну

Dear Friends, I would like to inform you that in the fourth issue of the “Research Panorama” (that is a free newsletter of the EAAA Research Center ) you will find the information about my project “The Church in a Postmodern World: Urban Missions in the Post-Soviet Context”. The project is intended primarily to help those who are interested in renewing theological approaches and practical ways of becoming a missional church in postmodern society.

Дорогі друзі, хочу повідомити Вам, що в четвертому номері “Research Panorama” (це випуск новин Дослідницького центру Євро-Азіатської Акредитаційної Асоціації) Ви можете отримати інформацію про мій новий проект “Церква в постмодерністському світі: міська місія у пострадянському контексті”. Мета цього проекту – допомогти тим, хто зацікавлений у оновленні богословських підходів і практичних шляхів перетворення церкви в місійну спільноту у постмодерністському суспільстві.

Blessings to you

Roman Soloviy

Постмодерністські богослови наголошують на важливості “смиренної епістемології”, яка закликає відмовитися від зарозумілих спроб дати ясні відповіді на складні богословські питання, залишивши місце для таємниці. Однак на ділі такий підхід вступає в протиріччя з багатьма традиційними трактуваннями, зокрема, християнським вченням про Одкровення.

Так, філософ і богослов Джон Капуто стверджує, що сучасний релігійний плюралізм не дозволяє нам з впевненістю стверджувати, що у нас є Одкровення. Ми можемо вірити, що отримали одкровення, але ця віра конфліктує з поглядами інших релігійних громад, багато з яких ставлять під сумнів християнське одкровення. Отже, християнам слід зі смиренням визнати, що наше припустиме одкровення не гарантує правдивих відповідей, але є лише однією з багатьох можливих перспектив. Він пише: “Це означає, що віруючі в цю Книгу повинні стримати свої претензії з приводу Одкровення, яке вони (як вони вірять) отримали, так як це тільки їх тлумачення, що вони отримали одкровення, у той час як не всі решту погоджуються з цим. Одкровення є тлумаченням того, що як вірять віруючі, є одкровенням, а це означає, що це ще один конкуруючий вхід в конфлікт інтерпретацій. Тому віруючі повинні опиратися тріумфалізму у тому, в що вони вірять чи особисто чи в їх конкретній громаді”.[1]

Пітер Роллінз (британський письменник і координатор “експериментального колективу Ikon”) стверджує, що Одкровення взагалі є неможливим, він обґрунтовує своє твердження посиланням на абсолютну трансцендентність Бога. У своїй популярній книзі “Як (не) говорити про Бога” (2006) Роллінз стверджує, що Бог настільки виходить за межі обмежених властивостей людського розуму, що він не може розкрити нам Себе. Будучи ремінісценцією теорії “царства ноуменів” Канта та міркувань “via negativa” неоплатонічної містики, теза Роллінза проголошує, що Бог є принципово позамежним, незрозумілим і непізнаваним. На відміну від традиційної точки зору, згідно з якою християнство сприймаються як таке, що базується на вірі у те, що Бог спілкувався з людством через одкровення, Роллінз виступає на захист “нової перспективи”, згідно з якою “одкровення повинно розглядатися не як те, що робить Бога знаним або як те, що залишає Бога незнаним, але скоріше як всепоглинаюче світло, який представляє Бога знаного як незнаного” [2]. Оскільки навіть “явна сторона Бога також прихована” Роллінз робить висновок, що “коли мова заходить про Бога, нам нема чого сказати іншим, і ми не повинні соромитися заявити про це” [3].

Оскільки про Бога нічого невідомо, а якщо б щось було відомо, то немає жодної гарантії, що ми б змогли це правильно інтерпретували, Роллінз переносить увагу на єдину аспект християнської віри, який ще вцілів після постмодерністської деконструкції християнства – праксису, того, як ми «проживаємо» християнство. Роллінз закликає відмовитися від традиційних потуг “правильно вірити” на користь намагання “вірити правильним чином”, що для Роллінза означає “вірити люблячим, жертовним, та христоподібним чином” [4]. Він висловлює думку, що хоча християнські переконання ніколи не характеризували “реального або реальності”, якимсь чином вони спроможні перетворити християн в учнів Ісуса, які йдуть слідом за ним, не втрачаючи здатності приймати до спілкування людей інших релігійних переконань або невіруючих. Роллінз пояснює, що його спільноті Ikon “ми об’єднані, не на рівні якогось конкретного набору доктрин, а, скоріше, в нашому бажанні, щоб наші переконання, якими б вони не були, допомогли нам бути більш відкритими до божественного і більш відкритими один до одного, виявляючи люблячий, турботливий і христоподібний спосіб буття в світі” [5].

P.S. Пропоную читачам переглянути цікаве інтерв’ю Пітера Роллінза в передачі “Inner Compass” , в ньому він детальніше пояснює основні ідеї свої книги http://vimeo.com/2752277.

[1] John D. Caputo, On Religion (New York: Routledge, 2001), 22.

[2] Rollins, How (Not) to Speak of God (Paraclete Press, 2006), 7-8, 17.

[3] Rollins, How (Not) to Speak of God, 17, 42.

[4] Rollins, How (Not) to Speak of God, 3, 66.

[5] Rollins, How (Not) to Speak of God,133.

Пост-модерністські богослови проголошують, що у зв’язку з колапсом мета-розповідей у християн більше немає жодної підстави для впевненості у будь-яких доктринах, адже ми не можемо знати абсолютної істини. Критики руху наполягають, що його послідовники неправильно інтерпретують епістеміологічний фундаменталізм (вчення про те, що ми володіємо якимось знанням, яке служить основою для подальшого знання), вважаючи, що він вимагає “незаперечної упевненості” у той час як сучасні фундаменталісти вірять, що ми можемо володіти реальним знанням, яке настільки певне, що необхідне екстраординарне свідоцтво, щоб його спростувати[1]. Властивий постмодернізму епістеміологічний релятивізм у трактуванні істини знаходить повну підтримку у Браяна Мак-Ларена: «Запитайте мене чи християнство (моя версія, ваша, римського папи, будь-чия) є ортодоксальним, мається на увазі істинним, і ось є моя чесна відповідь: трохи, але не зовсім… Мені довелося б сказати, що ми ймовірно маємо декілька правильних речей, але багато речей неправильні… Проте як мінімум наші очі розплющені! Бути християнином щедрої ортодоксії не означає претендувати на те, що ми спіймали істину і почепили її на стіну»[2].

Автори руху критикують наголос консервативного євангельського богослов’я на усному і написаному слові, розцінюючи його як продукт модернізму Просвітництва, не зауважуючи, що пост-модерністський підхід до мови має свої небезпеки. Деконструктивізм, домінуюча літературна теорія постмодернізму, прагне роз’єднати зв’язок між словами і речами, які вони означають, таким чином, що визначення слів трактується скоріше як вправляння у владі, а не підпорядкування дійсності. Хоча жоден автор руху не підтримав би цю теорію повністю, їх твори зображають її вплив. Надмірні спрощення, “мозаїчне мислення” на противагу лінійно-ієрархічному, витончені повторні визначення загальних термінів, і вишукані мовні новотвори зустрічаються доволі часто.

Богослови церкви, що з’являється, справедливо визнають фундаментальну скінченність та обмеженість знань людини, особливо, коли це стосується розуміння природи Бога (Рим. 11:33-34). Ми ніколи не зможемо вичерпно знати Божого характеру або Його шляхів, а тим більше висловити їх скінченними категоріями мови. Але вони помиляються, приходячи до висновку, що ми ніколи не будемо знати чи наше нинішнє розуміння Божого характеру і його способів дії є істинним. Ми дійсно нездатні повністю пізнати природу Бога, але це не значить, що ми взагалі нічого не можемо знати істинно або безпомилково. Велич Святого Письма полягає у тому, що Бог говорив і показав Себе людині у словах, які ми можемо зрозуміти, і які передають нам правду про Бога. (Пс. 16:11, Рим. 16:25-26). Писання рясніє закликами до нас пізнати правду про Бога. (Ів. 8:45-46, 1 Тим. 2:3-4, 1 Кор. 13:9, 1 Ів. 2:3). Той факт, що на сьогоднішній час Бог явив себе в першу чергу через написане Ним слово різко дисонує з загальною містичною практикою церкви, що з’являється. Звичайно, немає нічого помилкового в тому, щоб малювати картини, ліпити статуї, писати музику, і розповідати особисті свідоцтва або “розповіді” для слави Божої. Але істинне і об’єктивне розуміння Бога ніколи не досягалося шляхом одного лише емоційного досвіду і ритуалу. Тільки божественно натхненним, непомильним словам Писання можна повністю довіряти, як джерелу “глибини багатства, і премудрости, і знання Божого!” (Рим. 11:33, Пс. 19:7-11, 2 Пет. 1:16-21).

Якщо ж християни насправді не можуть знати абсолютної істини, то їм залишається лише випробувати на досвіді, що є “істинним” з урахуванням нашого соціокультурного контексту. Пост-модерністські філософи і богослови наполягають, що істина пізнається і утверджується лише в межах суспільств (“немає жодних мета-розповідей, є лише локальні розповіді”). Ця ідея має на увазі, що істина є культурно і соціально відносною, а справжня міжкультурна комунікація неможлива (ті, хто перебувають за межами суспільства повинні перше приєднання до суспільства перед тим, як вони зможуть зрозуміти його ідеї). Отож, у тому разі, якщо логічна істина непевна, єдину надійну сутність християнства становлять духовні відчуття і соціальні дії.

Ще одним важливим висновком з твердження, що ми не можемо знати абсолютну правду, є заклик відмовитися від догматичності у питанні доктрин та погляд на ортодоксальність як на “щедру”[3], тобто таку, що включає багато доктрин, які християн історично оцінювали як аномальні або єретичні. “Щедра ортодоксальність, на противагу натягнутій, вузькій, контролюючій або критичній ортодоксальності значної частини християнської історії, не сприймає себе дуже серйозно. Вона покірна; вона не вимагає надто багато… Вона не вважає ортодоксальність винятковою областю одних лише дослідників прози (богословів), але, як Честертон, вона вітає поетів, містиків, і навіть тих, хто хоче говорити дуже мало або залишатися безмовними, у тому числі розчарованих і тих, що сумніваються. Їх мовчання красномовно говорить про величність Бога, який перевищує всю людську артикуляцію”[4].

Відмова руху від ідеї формування систематичної богословської доктрини зумовлює посилення акценту на питаннях етики. Тоні Джонс, національний координатор Emergent Village, заявляє, що його організація “є аморфним зібранням друзів, які вирішили жити разом незалежно від нашої церковної приналежності, незалежно від наших богословських зобов’язань”. Він порівнює написання твердження віри з “проведенням кордонів, які означають, що ви повинні зарядити свою зброю і розмістити солдатів на цих кордонах. Охорона кордонів стає нав’язливою ідеєю для. Це просто не є служінням Ісуса.”[5] У 2006 році Emergent Village розіслало по електронній пошті заяву для своїх членів від помітного теолога Ле-Рон Шульца (LeRon Shults), який навів три причини, чому їх група не повинна писати доктринального твердження. Крім того, що такий крок є непотрібним і недоречним, адже “Ісус не мав твердження віри” і “боротьба за схоплення (capture) Бога в наші обмежені логічні структури є не чим іншим як мовним ідолопоклонством”, Шульц стверджує, що стандартизація переконань руху було б катастрофою. Він турбується, що “твердження віри має тенденцію припиняти розмову. Такі заяви можуть також легко стати інструментами для маніпулювання або виключення людей зі спільноти. Занадто часто вони створюють середовище, в якому уникають реальної розмови, побоюючись, що критичне переосмислення одного або більше священних суджень призведе до відлучення від спільноти”.[6] Хоча потребу сучасного християнства у відкритому діалозі і відкритості до думки інших важко заперечити, тим не менше постає питання, як довго Emergent Village може залишитися у рамках християнської традиції без твердження віри? Чи для того, щоб бути послідовником Ісуса, достатньо лише дотримуватися загальнолюдських етичних норм і доброго ставлення до інших, чи ж це також включає віру принаймні у декілька конкретних фактів про життя і особу Ісуса, Трійцю і шлях до спасіння?

Небажання течії рухатися у напрямі власного богословського самовизначення впливає на розуміння євангелізації. Наприклад, Пітер Роллінс стверджує, що євангелізація це вулиця з двостороннім рухом. Замість того, щоб нести пізнанні Бога до “недосягнутих” Євангелієм народів у “недосягнутих” місцях, члени очолюваної ним общини Ikon “прагнуть бути євангелізованими” у той час, коли вони навчаються в інших релігій.[7]

[1] See R. Scott Smith, Truth and the New Kind of Christian (Wheaton, Illinois: Crossway Books, 2005), 107-140.
[2] Brian McLaren, A Generous Orthodoxy, (Grand Rapids, MI: Zondervan, 2004, p. 293.
[3] Термін “щедра ортодоксальність” вперше був використаний Гансом Фрейєм (Hans Frei), пізніше до нього зверталися ще декілька авторів руху, до його популяризації найбільше доклався Брайан McLaren.
[4] Brian McLaren, A Generous Orthodoxy, (Grand Rapids, MI: Zondervan, 2004), p. 155.
[5] Peter J. Walker and Tyler Clark, “Missing the Point: The Absolute Truth Behind Postmodernism, Emergent and
the Emerging Church,” Relevant Magazine (July/August 2006), 72.
[6] LeRon Shults, “Doctrinal Statement,” email from Emergent, May 4, 2006. http://emergent-us.typepad.com/emergentus/2006/05/doctrinal_state.html
[7] Rollins, How (Not) to Speak of God, 53-54.

The Great Emergence
emersion, an imprint of Baker Publishing Group
September 30, 2008

“Phyllis Tickle offers a creative and provocative overview of multiple social and cultural changes in our era, their relation to previous major paradigm shifts, and their particular impact on North American Christianity. This is an immensely important contribution to the current conversation about new and emerging forms of Christianity in a post-modern environment—and a delight to read!”
—The Most Rev. Katharine Jefferts Schori,
Presiding Bishop and Primate,
The Episcopal Church

Основною передумовою формування вчення церкви, що з’являється, є ідея про те, що сучасний світ радикально і швидко змінюється, тому церква повинна докорінно змінюватися разом зі світом. [1] Церкви, що з’являються, визнають, що західне цивілізація виходить за межі контексту християнського світу, який домінував з початку середньовіччя. В пост-християнському світі, в новому плюралістичному культурному середовищі, церква перестає усвідомлювати себе як одна з підвалин суспільства, з подивом відкриваючи свій новий, все більш маргінальний статус. З втратою церквою привілейованого становища, перед християнами постає корінний виклик відшукати новий підхід до ефективного свідоцтва на ринку різних ідеологій. У відповідь на сейсмічні культурні зрушення, церква, що з’являється намагається заново творче уявити себе, прагнучи досягнути місійної присутності у постмодерністському світі. Саме це переконання лежить в основі дискурсу церкви, що з’являється.

Оскільки постмодерність, яка характеризує сучасну епоху, являє собою драматичний розрив з модерністським минулим, то лише тотальне перетворення церкви може створити умови для збереження релевантного і ефективного статусу церкви в новому соціокультурному середовищі. Іншими словами, для виживання і розвитку церкві потрібна не лише зміна в герменевтиці і методології богословських досліджень, не лише нові акценти у богословських шуканнях, а радикально новий вид християн (промовисто, що найновіша книга Браяна Мак-Ларена носить назву Everything Must Change: Jesus, Global Crises, and a Revolution of Hope). “Ми повинні створити новий образ і займатися розвитком нових способів того, як бути справжніми послідовниками Ісуса, нові шляхи здійснення теології і біблійного життя, нове розуміння місії, нові способи вираження співчуття і пошуку правосуддя, нові види спільнот віри, нові підходи до поклоніння і служіння, нові інтеграції і бесіди, конвергенції і мрії”[2] – проголошує один із найавторитетніших веб-сайтів руху.

Оскільки церква тривалий час була переплетена з культурою, християни повинні заново дослідити кожну доктрину і практику в церкві, знаходячи нові шляхи для їх дефініції і вияву. Роберт Белл пише, що протестантські реформатори знали, що те, що вони “зробили і написали і вирішили потрібно б бути знову переглянути. Заново продумати. Переробити. …Під цим я не маю на увазі косметичні, поверхневі зміни такі як краще освітлення і музика… Я маю на увазі теологію: вчення про Бога, Ісуса, Біблію, спасіння, майбутнє. Ми повинні продовжувати реформування шляху, яким християнська віра визначається, живе і пояснюється”[3]. Після відвідування численних блогів прихильників руху, складається враження, що сумніву піддаються абсолютно усі доктрини і моральні стандарти тобто, за словами учасників руху, відбувається процес повного повторного винаходу (reinvention, reshaping, repainting – улюблені терміни учасників «бесіди») християнства, що супроводжується радикальним повторним визначенням (redefinition) християнських термінів.

[1] David Kowalski Emerging Church – Distinctive Teachings and Goals http://www.apologeticsindex.org/291-emerging-church-teachings
[2] www.emergentvillage.com
[3] Rob Bell, Velvet Elvis, p. 12.