Християнство епохи постмодерну

У західному протестантському богослов’ї вже декілька десятиліть триває надзвичайно цікава дискусія щодо перспектив християнства в епоху постмодерну. Частина богословів вважає, що постмодернізм є ворожими і небезпечними для євангельського богослов’я. Інші ж дотримуються думки, що прийняття євангельським християнством постмодерного повороту у західній думці розкриває перед ним  можливість “наступної реформації”, тобто відродження християнства як передової, а не реакційної сили у сучасному світі. Яскравим виразником першого підходу є Дуглас Гроотхайс , професор апологетики Денверської семінарії (Колорадо, США). Він стверджує, що “спокуса постмодерну” зваблює християн “створювати власну мниму духовність…, не турбуючись об’єктивною істиною або раціональністю” [1]. Гроотхайс  ототожнює постмодернізм з “нігілізмом” кін. ХІХ ст., вбачаючи їх спільну основу в ситуації “занепаду істини” у суспільстві.

Пристрасним захисником необхідності прийняття постмодернізму євангельським богослов’ям є професор релігієзнавства університету Денвера (США) Карл Рашке. У своїй новій книзі “The Next Reformation” він прагне довести, що домінування  в західній культурі ідеалів Просвітництва принесло для християнства значно більше шкоди, аніж користі. На його думку, богослов’я Реформації зазнало спотворення через вплив емпіризму, раціоналістичного міркування, які визначали інтелектуальні процеси модерну, що поставив довіру до математичного та наукового аналізу вище від Бога і Його одкровення.

Рашке наголошує, що всупереч поширеним уявленням постмодернізм не є ні аморальним, ані антихристиянським рухом. Він вбачає у постмодернізмі “дескриптор або локатор духу часу”, і вважає, що постмодерністська революція в філософії (яку він протиставляє популярному розумінню  “постмодернізму” у сучасній культурі) створила необхідне середовище для  звільнення християнської звістки з модерністської пастки  сцієнтизму, раціоналізму, гуманізму і скептицизму[2]. На думку Рашке, у своїй суті постмодернізм -  це  “теологія мови”. Спираючись на філософські здобутки Е.Левінаса, внесок якого у постмодерністську герменевтику він порівнює з працями Ж.Дерріди, Рашке стверджує, що Слово Боже для нас є не  логічним або пропозиційним, а кличним (вокативним – Р.С.). Це – мова відносин. “Ми читаємо не річ, а Особу” – зазначає він. Зосередившись на одкровенні Бога людині засобами скінченної мови, постмодернізм прагне “вийти за рамки ідентифікації Бога з Буттям, він позиціонує себе  як вихід за межі метафізичного або раціоналістичного ставлення до Бога”.

Розглядаючи особливості модерністської та постмодерністської епістемології, К. Рашке погоджується з точкою зору протестантського філософа Брюса Бенсона, який наголошував, що антифаундаціоналістський дискурс постмодернізму є більш християнським, ніж модерністський фаундаціоналізм[3]. Бенсон стверджує, що постмодернізм спонукає євангельське богослов’я визнати свою провину у “тому, що з біблійної перспективи є найбільшим гріхом” – поклонінні ідолу (критеріям концептуальної вірогідності, визначеним модерністською філософською думкою). Модерністське ідолопоклонство, за Бенсоном, має три основні взаємозв’язані характеристики: критичний наголос на автономії індивідуума, стійка довіра до можливостей людського розуму в загальному і до розумності окремої людини, уявлення про чистий “об’єктивний” характер розуму[4]. Спільною рисою цих характеристик є тенденція надавати особливого значення людському або суб’єктивному фактору, навіть якщо він використовуються для підкреслення “об’єктивної” реальності Бога або Писання. Таким чином, зазначає Рашке, сучасні євангельські богослови, навіть не усвідомлюючи цього, наслідують модерністську філософію, на словах намагаючись утвердити непохитну владу і присутність Бога. У той же час філософія постмодернізму виявляє ідолопоклонницькі і релятивістські тенденції модернізму в цілому, особливо критикуючи кореспондентську теорію істини, згідно з якою істина – це відповідність думки (висловлювання) і дійсності (речі). Постмодернізм акцентує увагу на обмеженості людського знання, а це означає, що Бог може продовжувати промовляти і розкривати себе. Піддаючи деконструкції мову та наголошуючи на “безкінечній якісній різниці” (С. К’єркегор) між проявами людського інтелекту і нашого зовнішнього світу, постмодернізм відкриває можливість вшанувати безмірну святість Бога таким чином, яким модерністська філософія це робити не дозволяла.

У відповідності з цією установкою Рашке радикально переосмислює традиційні протестантські формули. Зокрема, звертаючись до принципу “Sola Fide”, він зазначає, що протестантизму необхідно повернутися до справжньої віри. На його думку, у своїх спробах досягнути неба, протестантизм всього лише звів богословську та інституційну Вавилонську вежу. Постмодерністська епоха не залишає місця для ідеї про те, що люди можуть прийти до об’єктивної, абсолютної істини, вираженої в спільному для всіх метанарративі та закріпленої в одній ексклюзивній релігії. Наявність багатьох мов, які намагаються дати ім’я Богові і стримувати Бога у своїх вузьких межах, відповідно до Рашке, є “божественним знаком того, що Той, Чиє ім’я вище всіх імен, повинен шануватися не здоровим і послідовним богослов’ям, але  скорботним і смиренним серцем. Він продовжує: “Не існує нічого, що може догодити Богові, крім віри. Зруйнована башта є єдиним прийнятним світоглядом в очах віри. У рамках цього світогляду ми бачимо нескінченно широкий горизонт. Це вид з пустелі” (С. 114). Розглядаючи “Sola Scriptura”, Рашке стверджує, що реформаційна домінанта Писання була повністю зруйнована більш пізньою доктриною непогрішності, згідно з якою оригінальні біблійні тексти не містять помилок. Вчення про непогрішимість, що було розроблене  з метою захистити Біблію, привело до домінування раціоналістичної біблійної апологетики, яка відволікає віруючих від істини, що проявляється в людині (Ісусі Христі), та поміщає її в ідолопоклонницький бібліцизм. Як пояснює Рашке, прихильник вчення про непогрішимість Біблії дивиться на біблійну історію як на “таблицю безособових фактів, коли насправді факти самі по собі є знаками всеосяжної і дивної присутності Бога. Те, що стосується Бога, не буває “безособовим”… Дійсною повнотою Писання є вся Особа Бога у Христі. Якби це було не так, то Ісус був би не пішов на хрест. Він би просто написав кращу книгу” (С. 134). Коли справа доходить до вчення про священство всіх віруючих, Рашке  наголошує на необхідності повернення від ієрархічної структури церковного життя до християнської спільноти, побудованої на цінності стосунків.

Практичним висновком книги Рашке є запропонована ним модель постмодерністського служіння, яке має бути чутливим до сучасної культури, проголошуючи Євангелію благодаті і прощення. Автор наголошує на необхідності не просто пристосовуватися до постмодерністської культури, а розробляти такі способи євангелізації, які відповідатимуть розмовним засобам комунікації постмодерного суспільства.

У цілому, книга Рашке є вагомими внеском у розвиток богословського підходу, що збалансовує вороже ставлення до постмодернізму багатьох євангельських богословів. У дещо провокаційному стилі автор ініціює таку необхідну розмову щодо майбутнього християнства. Християнам варто прислухатися до запропонованих ним перспектив, якщо вони справді збираються відновити силу віри та автентичність відносин, а також звільнитися від засилля модерністських цінностей, що полонили значну частину сучасного євангельського християнства. Заслуговує на увагу і теза Рашке про те, що повернення до духу Реформації зумовить прийняття постмодернізму. Нова Реформація призведе до радикального упокорення не тільки нашого життя, а й мислення, а значить нескінченні метафізичні диспути врешті-решт поступляться місцем хресту, Євангелію і благодаті.

[1] Douglas Groothuis, Truth Decay: Defending Christianity Against the Challenges of Postmodernism. Downers Grove, Il. Inter-Varsity, 2000, 22.

[2] Carl Raschke, Next Reformation, The: Why Evangelicals Must Embrace Postmodernity, Baker Academic, 2004.

[3] Bruce Benson, Graven Ideologies: Nietzsche, Derrida and Marion on Modern Idolatry. Downers Grove: InterVarsity, 2002, 243 pp.

[4] Ibid., 42.

Серед протестантських мислителів існують різні погляди на зміст переходу від модерності до постмодерності. Однією із найбільш авторитетних є концепція американського пост-консервативного богослова Стенлі Гренца, згідно з якою ці дві епохи є кардинально протилежними. Гренц окреслює перехід від модерну до постмодерністської епохи як перехід від раціоналізму до пост-раціоналізму, від індивідуалізму до пост-індивідуалізму і від дуалізму до пост-дуалізму[1]. Перехід від раціоналізму до пост-раціоналізму, стверджує Гренц, викликаний тим фактором, що саме піднесення можливостей розуму було однією з основних ознак світогляду модерної епохи. Для модерності властива впевненість у тому, що всесвіт керується універсальними законами, які доступні для людського розуму, а використання емпіричних наук і наукових методів дає людині підстави для того, щоб бути неупередженою, пізнавати об’єктивну істину і раціонально влаштувати своє буття. Результатом впливу модернізму на християнство стало його перетворення на раціоналістично-орієнтовану віру. Але нова епоха постмодерності вимагає осмислення християнства у термінах “пост-раціоналізму”.[2] Під пост-раціоналізмом мається на увазі відмова від тлумачення людського буття в одному лише когнітивному вимірі. Розум при цьому все-ще розглядається як шлях до знань, але вже не єдиний шлях. Постмодерністи стверджують, що хоча розум і зданий виявити деякі аспекти істини і реальності, існують такі їх сторони, які можуть бути пізнані тільки через особистий та общинний досвід. Крім того, наукові методи не можуть забезпечити неупередженості у пізнанні об’єктивної істини. Процес пізнання неминуче зазнає впливу емоцій, інтуїції, досвіду і суспільного контексту суб’єкту пізнання, тому об’єктивна істина не може бути отримана завдяки діяльності незалежного індивідуального розуму. Дослідження впливу цього переходу на християнство, як вважають постмодерністські богослови, приводить до висновку, що віра, побудована на індивідуалістичному раціоналізмі, не зможе вижити в постмодерністській культурі.

Згідно з Гренцом, ще однією прикметною рисою сучасної епохи є “піднесення особистості”. Якщо прийняти ідею про те, що кожна людина наділена здатністю виявити об’єктивну істину для себе, то зовнішня влада або приналежність до спільноти виявляються непотрібними для пізнання істини і визначення того, що є правильним чи неправильним. Як зауважує інший відомий автор Б. Макларен, індивідуалістський вплив на християнство привів до того, що віра стала сприйматися виключно у персональному вимірі: “Я і Ісус, я і моя Біблія, я і моє духовне зростання, я і моє спасіння – задоволення моїх потреб, забезпечення їжі для моєї душі, придбання релігійних товарів і послуг, необхідних для мене, мого щастя і мого успіху”. [3] Епоха модерності була індивідуалістичною, та постмодерність характеризується  пост-індивідуалізмом. Якщо людина не може пізнати істину для себе, то для пізнання істини необхідні зовнішня влада або спільнота. На думку постмодерністів, розуміння істини залежить від того, яку конструкцію реальності створила та чи інша спільнота. А оскільки побудови реальності у різних спільнот є різними, то постмодернізм неминуче приймає і вітає різноманітність та плюралізм, в тому числі плюралізм переконань. Гренц погоджується, що “общинна природа істини призводить до нового виду релятивізму”.[4]

Третьою рисою модерністської епохи, на думку Гренца, є дуалізм. Він стверджує, що проект Просвітництва був побудований на розділенні реальності на “розум” і “матерію”. Цей фундаментальний дуалізм знайшов своє вираження в уявленні Просвітництва про людську особистість як про “душу” (мислячу субстанцію) і “тіло” (фізичну речовину)[6]. Вплив дуалізму на християнство привів до перетворення його у релігію, яка впливає тільки на сакральну сферу життя людини, а не на її буття в цілому. Цю ідею підтримують, зокрема, Е. Гіббс і Р. Болджер. На їх думку, у той час як представники традиційного євангельського християнства наголошують на епістемологічному аспекті постмодернізму, на нездатності пізнати абсолютну істину, доречніше вбачати сутність постмодерності у подоланні дуалізму, який призвів до поділу буття на сакральну і секулярну сфери, виокремивши царину секулярності, царство без Бога[7]. Відтак церковні рухи, які орієнтуються на постмодерністські цінності (зокрема, Emerging church – церква, що з’являється)  ставлять собі за мету подолати  розрив світського і сакрального та перейти до пост-дуалізму, що поєднує трансцендентне й іманентне, священне й світське. Цей підхід знаходить свій вияв у намаганні залучити розум і відчуття у поклонінні, в переконаності, що Бог діє як церкві, так і в світській популярній культурі. Силкуючись перебороти дуалізм модерності, який вони сприймають як протилежний до принципів місійного та інкарнаційного життя, послідовники руху визнають необхідність збереження балансу між культурною доречністю та вірністю біблійному одкровенню, проте насправді часто ними ігноруються тіньові елементи постмодерністської культури, які неможливо примирити з Євангелієм.

[2] Brian McLaughlin, The Ecclesiology of the Emerging Church Movement //Reformed Review. A Theological Journal of Western Theological Seminary, 2008, Vol. 61, No. 3. P. 102.

[3] McLaren, The Church on the Other Side, 196. Цит. за Brian McLaughlin, The Ecclesiology of the Emerging Church Movement //Reformed Review. A Theological Journal of Western Theological Seminary, 2008, Vol. 61, No. 3. P. 102-103.

[4] Stanley J. Grenz, “Participating in What Frees: The Concept of Truth in the Postmodern Context,” Review and Expositor 100 (Fall 2003): 692. Цит. за Brian McLaughlin, The Ecclesiology of the Emerging Church Movement //Reformed Review. A Theological Journal of Western Theological Seminary, 2008, Vol. 61, No. 3. P. 103.

[5] McLaren, The Church on the Other Side, 196. Цит. за Brian McLaughlin, The Ecclesiology of the Emerging Church Movement //Reformed Review. A Theological Journal of Western Theological Seminary, 2008, Vol. 61, No. 3. P. 103.

[6] Grenz, Primer on Postmodernism, 171.

[7] Eddie Gibbs and Ryan K. Bolger, Emerging Churches: Creating Christian Community In Postmodern Cultures (Grand Rapids: Baker Books, 2005), 66.

Тезисы доклада на “Institute for Excellence”, Киев, 5-8 октября.

Роман Соловий

Введение

Говорить о будущем христианства всегда рискованно, ведь история религий особенно богата на внезапные взрывы, пробуждения. В конце XVIII и в начале ХIХ столетий большинство мыслителей ждали, что к концу ХХ столетия религия исчезнет. Религия отождествлялась с предрассудками, формой избавления от страха, проявлением ограниченности. Но ХХ столетие скорректировало взгляды ученых на будущее религии. И все же говорить о будущем христианства необходимо: переоценка собственных возможностей и оптимистическое мировоззрение – важные условия для творчества и развития

1. Мировоззренческий контекст

Начиная с возникновения христианства, западная цивилизация испытала влияние трех  основных мировоззренческих парадигм: пре-модерной, модерной, пост-модерной.

В эпоху пре-модерна (от раннего средневековья до эпохи Просвещения): вопросы относительно истины направлялись непосредственно к Библии и церкви; существовала уверенность в том, что все люди могут прийти к согласию относительно взгляда на любой вопрос; вера в сверхъестественное бытие и в то, что Бог действует в истории человечества; реальность существует независимо от познания отдельного человека и объясняется с точки зрения далекой трансцендентности (Божьей мудрости); Вселенная имеет цель своего существования (является телеологичной); корреспондентская теория истины (истинными являются те утверждения, которые точно соответствуют реальному состоянию дел); референционная природа языка – слова соотносятся с тем, что они обозначают.

Модерн (от эпохи Просвещения до средины ХХ-го века):  реальность можно наблюдать, анализировать и объяснять, доверие к рациональным способностям человека; все нужно подвергать сомнению, особенно те, что касается веры и церкви, наука и разум приведут человечество к процветанию и счастью; все в мире существует в рамках причинно-следственной связи, Вселенная является упорядоченной; Бог больше не действует в истории, поэтому человек сам стает властелином своей жизни; по своей природе человечество является добрым и благодаря разуму сможет преодолеть все свои проблемы; каждый человек имеет право на полную свободу и общество не должно посягать на его права

Постмодерн: отрицание основных идей модернизма, эпоха недоверия к метанарративам;  отрицание объективной истины и недоверие ко всем, кто утверждает, что знает ее; истина плюралистична, она зависит от социальных условий и самого человека; знание является личностным, контекстным и связанным с властью; аксиологический плюрализм (не существует общепринятых правил нравственности, имеет место только целесообразность, каждый сам решает, что является правильным и моральным); поиск истинного смысла жизни не в знаниях, а в отношениях, желание принадлежать к сообществу; скептическое отношение к любой власти (в государстве, обществе, церкви, семьи); неопределенность, культ неясностей, ошибок, пропусков, пародийность. Основные ценности: равенство, терпимость, социальная справедливость, забота об окружающей среде.

Модернизм против постмодернизма

Модернистское мировоззрение: романтический взгляд на жизнь, необходимо иметь цель в жизни, необходимо иметь план для жизни, во всем есть своя иерархия, важно довести дело до конца, все имеет свою причину, истину можно найти, ценность фактов, материалистическое мировоззрение.

Постмодернистское мировоззрение:  жизнь абсурдна, жизнь это игра, нужно просто использовать шансы, в мире правит анархия (ризома), процесс важнее цели, ничего нельзя доказать, ценность отношений, главное – отыскать смысл жизни.

2. Отношение постмодернизма к религии

Постмодернизм не является враждебным к религии и духовности. Он скептически относится к людям (напр., христианам), которые претендуют на то, что знают истину. Постмодернизм не конфликтует с религией, пока она не выражает определенных утверждений (вопросы авторитета, универсальной истины, моральных абсолютов).

Теизм

• Существует беспредельный, личный Бог, создавший материальный и духовный мир.
• Человек создан по образу Божию.
• Он является  личным, вечным, духовным и биологическим бытием.
• Абсолютная истина познается  через откровение Бога. Истина о материальном мире достигается с помощью опыта и мышления.
• Моральные ценности являются объективным выражением абсолютной морали Бога.

Постмодернизм

• Реальность конструируется социально, посредством использования языка и через влияние локальной культуры.
• Люди являются продуктом их социальной среды. Свобода и автономия всего лишь мифы.
• Истины – это ментальные конструкции. Истина относительна и зависит от личности и культуры.
• Единственные универсальные ценности – это толерантность, свобода выражения мнений, плюрализм и включение.

Протестантизм и постмодернизм: мы должны осознать и принять необратимость изменений в мировоззрении, и рожденную ими новую миссионерскую ситуацию; следует помнить о том, что протестантизм больше других исторических ветвей христианства является продуктом модернизма (автономия мыслящего субъекта; освобождение от уз традиции; культивирование индивидуалистичной духовности; ограничение всех форм внешней власти). Поэтому протестантизм испытывает больше вызовов в связи со «смещением парадигм». В то же время постмодернизм может быть использован для обновления христианской жизни и миссии (смирение человеческого разума; открытость к духовности; важность отношений) . Также мы должны научиться быть верными библейскому откровению и актуальными в современной культурной ситуации.

3. Вызов секуляризации

Секуляризация не является прямым переходом от религиозности к нерелигиозности. Это постепенный процесс, в ходе которого религия становиться менее значимой и влиятельной. В ходе секуляризации большинство людей становятся безразличными к религии, а не враждебными к ней. Люди все-еще идентифицируют себя с какой-либо деноминацией, их доктринальные воззрения стают все более размытыми, на словах они придерживаются христианских ценностей. Христианство для большинства номинально принадлежащих к нему людей в ХХІ веке перестает быть собранием незыблемых норм и правил.

Три сферы секуляризации

1. Верования (вместо церковных доктрин учения о карме, понятие о Боге не как о Личности и Творце мира, а как о «  чем-то там наверху», «Высшем разуме»)
2. Практика (лишь время от времени посещают богослужения, в основном по праздникам, перестают молится, приватизация религии, поиски конечного смысла, чувство трансцендентности)
3. Идентификация/принадлежность (формальное членство в церковной организации, церемонии посвящения)

Пост-христианский мир

Сущность новой эпохи становится лучше понятной, если рассматривать ее в динамке семи “переходов”, знаменующих смещение от христианского к пост-христианскому миру:

1. Переход от центра к периферии (раньше церковь были ведущим общественным фактором, однако в пост-христианскую эру ей необходимо понять свой маргинальный статус)
2. Переход от большинства к меньшинству (в прошлом христиане составляли подавляющее большинство общества , а в пост-христианскую эру они находятся в меньшинстве)
3. Переход от статуса поселенцев к статусу временных жильцов (ранее христиане находились в рамках культуры, которая определялась их собственной историей, но в пост-христианскую эру они стали изгоями и паломниками на территории чужой культуры)
4. Переход от привилегированного положения к плюрализму (если раньше христиане пользовались привилегиями, то теперь они только одно из многих сообществ в плюралистическом обществе);
5. Переход от контроля к свидетельству (в эпоху доминирования христианская церковь могла осуществлять контроль над обществом , но в пост-христианскую эру христиане могут влиять на мир только делясь своей историей и ее плодами);
6. Переход от содержания к миссии (в предыдущие века христианство отмечало важность сохранения своего статуса, но в нынешних условиях на первый план выходит необходимость восстановления взгляда на христианство как на миссию в новой конкурентной среде);
7. Переход от институции к движению (христианские церкви оперировали в институциональном режиме, но в новую эру им нужно снова осознавать себя как движение).

4. Взгляд в будущее

1. Церковь будет становится более неинституализированной

Будет снижаться уровень участия людей в институциональной жизни церкви и верности фиксированным вероисповедным формулам. Церковь будет фокусироваться на индивидуальном духовном опыте, а не на пассивном повторении ортодоксальных истин. Более успешными будут небольшие по размеру, органические церкви, построенные на идеи общины, а не на фиксированного членства. В церковном руководстве будет возрастать потребность скорее в духовных наставниках способных взращивать учеников, чем в менеджерах с организационными способностями. Будет продолжаться переход к индивидуалистичной духовности. Возрастет роль непрофессиональных церковных лидеров.

2. В экклесиологии будет усиливаться миссионерский характер

Миссионерский характер церкви будет восприниматься как возрождение идентичности церкви, существующей ради мира и реализации Царства Божьего в своем непосредственном окружении. Миссия будет рассматривается не как один, пусть и важный аспект церковной жизни, а как определяющий атрибут природы церкви. Церковь следовательно будет осмысливаться как особый народ, отправленный Богом на задание, участие в котором является его основной деятельностью.

3. Для церкви актуализируется необходимость быть одновременно традиционной и направленной в будущее

Христианам необходимо не только ценить и уважать свое наследие, но и быть способными превзойти его. Церковь должна найти пути расширения и углубления своего миссионерского искупляющего присутствия в обществе, сохранив при этом свой контркультурный характер.

4. Социальное служение церкви будет возрастать и становиться более разнообразным, одновременно получая все более глубокое богословское обоснование (в этом одна из главных задач богословских учебных заведений)

Церковь должна предложить альтернативные пути решения таких беспрецедентных вызовов, как глобализация, культурные изменения, политическая нестабильность, социальное неравенство, бедность, терроризм, преступность, коррупция, распад семей, падение нравов, религиозные конфликты, перенаселение, экологические проблемы, борьба с пандемиями и т.д. Вместе с тем социальная активность Церкви имеет пределы. Важно избежать преобладания “горизонтальной” деятельности над “вертикальной, не создать угрозы для действенности собственной миссии.

5. Роль конфессиональной принадлежности будет уменьшаться

Уменьшится значение доктринальных различий между протестантскими деноминациями. Будет снижаться уровень противостояния между либеральной и консервативной богословскими парадигмами (мы уже сейчас наблюдаем компромиссные направления: пост-консерватизм, пост-либерализм, проявляющаяся церковь).

6. Значение интернета (самого яркого выражения духа постмодернизма) будет продолжать возрастать, он превратиться в главный источник информации, коммерции и нетворкинга.

7. Продолжиться процесс фрагментации евангельского движения.

Несмотря на стремление главных евангельских деноминаций приостановить центробежные тенденции,  дальше будут возникать новые церковные образования, главными характеристиками которых станут не-институционалистская экклесиология, отказ от иерархичности, поиск культурной релевантности. В связи с этим можно ожидать возрастания роли междуцерковных и парацерковных организаций, способных обеспечить линии коммуникации и духовное единство.

8. Произойдут существенные изменения в осуществлении церковного руководства.

Ориентация на формы связей, открытые во взаимоотношениях внутри Троицы: общинность, взаимное принятие, со-служение. Будет происходить отказ от репрессивного стиля и переход к воплощению ценностей Царства Божьего (отказ от вертикальных иерархичных систем управления, стимулирующему и мотивирующему лидерству, коллективному руководству, осознанию важности свободы каждого верующего, права на его собственное мнение и способ жизни).

9. Стоит ожидать рождения новых подходов в евангелизме

Будет постепенно происходить отказ от практики евангелизма как информационной категории, догматичного монолога, формы давления. В евангелизме будет интенсифицироваться роль диалогичности, возрастет его понимание как приглашение к настоящим отношениям посредством проявления на личном опыте ценностей Царства Божьего, социального служения.

Каким образом богословское образование должно ответить на вызов будущего?

1. Необходимо углубить контекстуализацию содержания и форм богословского образования, принимая во внимание современные мировоззрение, культуру, ценности и историческую ситуацию, в которой находится общество. Отсутствие культурной рефлексии в библейских и богословских исследованиях объясняет, почему Церковь становится все  более неспособной реагировать на мировоззренческие трансформации.
2. Следует осмыслить демографические изменения в обществе и внести соответствующие изменения в учебные программы, которые подготовят выпускников для служения в условиях городской среды.
3. При разработке программ, курсов и ресурсов каждому учебному заведению нужно учитывать потребности и ожидания поместной церкви.
4. Во времена постмодерна возрастает необходимость формирования у выпускников целостного христианского мировоззрения,  основанного на библейской перспективе.
5. Важнейшим фактором является развитие духовности (интернализации веры) у будущих служителей.  Они должны развивать личный опыт таких глубоких взаимоотношений с Богом, которые будут постоянно видоизменять их сознание и все аспекты их ежедневной жизни.

Друзі, рекомендую при нагоді прочитати книгу К.Харта “Постмодернізм” (Kevin Hart, Postmodernism. A Beginner’s Guide). Особливої уваги заслуговують розділи, присвячені постмодерністському трактуванню Біблії, релігії і теології.

От издателя

Постмодернизм – широкое культурное течение, в которое вовлечены философия, этика, литература и искусство. Объединяя порой весьма противоречивые и неоднозначные тенденции, оно стало предметом пристального внимания и интереса как специалистов-культурологов, так и всех, кто интересуется процессами, происходящими в мировой культуре. Книга, которую автор назвал “путеводителем по постмодернизму”, поможет сориентироваться в лабиринтах этого парадоксального явления, познакомит с воззрениями ведущих представителей мирового постмодернизма, таких, как Ж.Деррида, Ж.Бодрийяр, М.Фуко, Ж.-Ф.Лиотар, Ж.Делез, Ф.Гаттари, и многих других. В интересной и доступной форме показаны истоки постмодернизма, его этика, эстетика и религия; борьба направлений в рамках постмодернистской философии; взгляды и перспективы. Для широкого круга читателей.

Ті, хто бажають познайомитися з книгою онлайн, можуть зробити це тут.

Вітаю Вас, шановні читачі і гості блогу.

Думаю, що чимало з Вас регулярно знайомляться з публікаціями на науковому богословському порталі Богослов.ру. Сьогодні хотів би привернути Вашу увагу до виступів учасників зустрічі московських письменників та головних редакторів літературних журналів з головою Видавничої Ради Руської Православної Церкви митрополитом Климентом.Церковь и культура: новые перспективы взаимодействия.

Цікаво звернути увагу на промовисті висновки Олесі Ніколаєвої про потребу ” окультурення церковної спільноти і воцерковлення культури”, які, як на мене, перегукуються з властивим постмодерністському протестантському богослов’ю наголосом на парадигмі Царства Божого, з позицій якої переосмислюється вся сфера стосунків церкви і світу, християнина і суспільства (і це попри те, що Ніколаєва доволі різко критикує постмодерністський підхід до культури і віри). Проголошення необхідності “відновленням традиційних для Росії цінностей, критеріїв та орієнтирів” нагадує аналогічні заклики постмодерністів звернутися до багатства християнської спадщини античності і середньовіччя, які розглядаються у якості компенсаторного засобу для подолання модерністського раціоналізму і дуалізму.

Очевидно, що далеко не всі ідеї учасників зустрічі доречні для євангельського руху, однак сам “формат” зустрічі заслуговує серйозної уваги. Адже здійснення євангельської місії, впливове проголошення звістки Ісуса Христа і “проживання” Його морального ідеалу неможливі без чесного, відвертого діалогу між Церквою (у всіх її виявах) і суспільством  (у всій його фрагментарності). Оскільки митці найбільш тонко відчувають зрушення у ментальності суспільства і володіють здатністю творчого осмислення цих процесів, то через діалог з ними з’являється нагода доторкнутися до пульсування нерву суспільного буття, відчути справжні потреби наших сучасників, усвідомити зміст виклику, який стоїть перед Церквою.  Крім цього, як зазначає Ігор Волгін, Церква та інтелігенція мають спільну точку дотику, їх об’єднує  боротьба проти “бидлолізації”  країни, боротьба за духовність, опір тотальному “розхристиянюванню” (Рената Гальцева).

Російська Православна Церква наважилася розпочати діалог з представниками культури. Чи готові зробити цей крок очільники євангельського християнства?

Роман Соловій