Християнство епохи постмодерну

Тезисы доклада на “Institute for Excellence”, Киев, 5-8 октября.

Роман Соловий

Введение

Говорить о будущем христианства всегда рискованно, ведь история религий особенно богата на внезапные взрывы, пробуждения. В конце XVIII и в начале ХIХ столетий большинство мыслителей ждали, что к концу ХХ столетия религия исчезнет. Религия отождествлялась с предрассудками, формой избавления от страха, проявлением ограниченности. Но ХХ столетие скорректировало взгляды ученых на будущее религии. И все же говорить о будущем христианства необходимо: переоценка собственных возможностей и оптимистическое мировоззрение – важные условия для творчества и развития

1. Мировоззренческий контекст

Начиная с возникновения христианства, западная цивилизация испытала влияние трех  основных мировоззренческих парадигм: пре-модерной, модерной, пост-модерной.

В эпоху пре-модерна (от раннего средневековья до эпохи Просвещения): вопросы относительно истины направлялись непосредственно к Библии и церкви; существовала уверенность в том, что все люди могут прийти к согласию относительно взгляда на любой вопрос; вера в сверхъестественное бытие и в то, что Бог действует в истории человечества; реальность существует независимо от познания отдельного человека и объясняется с точки зрения далекой трансцендентности (Божьей мудрости); Вселенная имеет цель своего существования (является телеологичной); корреспондентская теория истины (истинными являются те утверждения, которые точно соответствуют реальному состоянию дел); референционная природа языка – слова соотносятся с тем, что они обозначают.

Модерн (от эпохи Просвещения до средины ХХ-го века):  реальность можно наблюдать, анализировать и объяснять, доверие к рациональным способностям человека; все нужно подвергать сомнению, особенно те, что касается веры и церкви, наука и разум приведут человечество к процветанию и счастью; все в мире существует в рамках причинно-следственной связи, Вселенная является упорядоченной; Бог больше не действует в истории, поэтому человек сам стает властелином своей жизни; по своей природе человечество является добрым и благодаря разуму сможет преодолеть все свои проблемы; каждый человек имеет право на полную свободу и общество не должно посягать на его права

Постмодерн: отрицание основных идей модернизма, эпоха недоверия к метанарративам;  отрицание объективной истины и недоверие ко всем, кто утверждает, что знает ее; истина плюралистична, она зависит от социальных условий и самого человека; знание является личностным, контекстным и связанным с властью; аксиологический плюрализм (не существует общепринятых правил нравственности, имеет место только целесообразность, каждый сам решает, что является правильным и моральным); поиск истинного смысла жизни не в знаниях, а в отношениях, желание принадлежать к сообществу; скептическое отношение к любой власти (в государстве, обществе, церкви, семьи); неопределенность, культ неясностей, ошибок, пропусков, пародийность. Основные ценности: равенство, терпимость, социальная справедливость, забота об окружающей среде.

Модернизм против постмодернизма

Модернистское мировоззрение: романтический взгляд на жизнь, необходимо иметь цель в жизни, необходимо иметь план для жизни, во всем есть своя иерархия, важно довести дело до конца, все имеет свою причину, истину можно найти, ценность фактов, материалистическое мировоззрение.

Постмодернистское мировоззрение:  жизнь абсурдна, жизнь это игра, нужно просто использовать шансы, в мире правит анархия (ризома), процесс важнее цели, ничего нельзя доказать, ценность отношений, главное – отыскать смысл жизни.

2. Отношение постмодернизма к религии

Постмодернизм не является враждебным к религии и духовности. Он скептически относится к людям (напр., христианам), которые претендуют на то, что знают истину. Постмодернизм не конфликтует с религией, пока она не выражает определенных утверждений (вопросы авторитета, универсальной истины, моральных абсолютов).

Теизм

• Существует беспредельный, личный Бог, создавший материальный и духовный мир.
• Человек создан по образу Божию.
• Он является  личным, вечным, духовным и биологическим бытием.
• Абсолютная истина познается  через откровение Бога. Истина о материальном мире достигается с помощью опыта и мышления.
• Моральные ценности являются объективным выражением абсолютной морали Бога.

Постмодернизм

• Реальность конструируется социально, посредством использования языка и через влияние локальной культуры.
• Люди являются продуктом их социальной среды. Свобода и автономия всего лишь мифы.
• Истины – это ментальные конструкции. Истина относительна и зависит от личности и культуры.
• Единственные универсальные ценности – это толерантность, свобода выражения мнений, плюрализм и включение.

Протестантизм и постмодернизм: мы должны осознать и принять необратимость изменений в мировоззрении, и рожденную ими новую миссионерскую ситуацию; следует помнить о том, что протестантизм больше других исторических ветвей христианства является продуктом модернизма (автономия мыслящего субъекта; освобождение от уз традиции; культивирование индивидуалистичной духовности; ограничение всех форм внешней власти). Поэтому протестантизм испытывает больше вызовов в связи со «смещением парадигм». В то же время постмодернизм может быть использован для обновления христианской жизни и миссии (смирение человеческого разума; открытость к духовности; важность отношений) . Также мы должны научиться быть верными библейскому откровению и актуальными в современной культурной ситуации.

3. Вызов секуляризации

Секуляризация не является прямым переходом от религиозности к нерелигиозности. Это постепенный процесс, в ходе которого религия становиться менее значимой и влиятельной. В ходе секуляризации большинство людей становятся безразличными к религии, а не враждебными к ней. Люди все-еще идентифицируют себя с какой-либо деноминацией, их доктринальные воззрения стают все более размытыми, на словах они придерживаются христианских ценностей. Христианство для большинства номинально принадлежащих к нему людей в ХХІ веке перестает быть собранием незыблемых норм и правил.

Три сферы секуляризации

1. Верования (вместо церковных доктрин учения о карме, понятие о Боге не как о Личности и Творце мира, а как о «  чем-то там наверху», «Высшем разуме»)
2. Практика (лишь время от времени посещают богослужения, в основном по праздникам, перестают молится, приватизация религии, поиски конечного смысла, чувство трансцендентности)
3. Идентификация/принадлежность (формальное членство в церковной организации, церемонии посвящения)

Пост-христианский мир

Сущность новой эпохи становится лучше понятной, если рассматривать ее в динамке семи “переходов”, знаменующих смещение от христианского к пост-христианскому миру:

1. Переход от центра к периферии (раньше церковь были ведущим общественным фактором, однако в пост-христианскую эру ей необходимо понять свой маргинальный статус)
2. Переход от большинства к меньшинству (в прошлом христиане составляли подавляющее большинство общества , а в пост-христианскую эру они находятся в меньшинстве)
3. Переход от статуса поселенцев к статусу временных жильцов (ранее христиане находились в рамках культуры, которая определялась их собственной историей, но в пост-христианскую эру они стали изгоями и паломниками на территории чужой культуры)
4. Переход от привилегированного положения к плюрализму (если раньше христиане пользовались привилегиями, то теперь они только одно из многих сообществ в плюралистическом обществе);
5. Переход от контроля к свидетельству (в эпоху доминирования христианская церковь могла осуществлять контроль над обществом , но в пост-христианскую эру христиане могут влиять на мир только делясь своей историей и ее плодами);
6. Переход от содержания к миссии (в предыдущие века христианство отмечало важность сохранения своего статуса, но в нынешних условиях на первый план выходит необходимость восстановления взгляда на христианство как на миссию в новой конкурентной среде);
7. Переход от институции к движению (христианские церкви оперировали в институциональном режиме, но в новую эру им нужно снова осознавать себя как движение).

4. Взгляд в будущее

1. Церковь будет становится более неинституализированной

Будет снижаться уровень участия людей в институциональной жизни церкви и верности фиксированным вероисповедным формулам. Церковь будет фокусироваться на индивидуальном духовном опыте, а не на пассивном повторении ортодоксальных истин. Более успешными будут небольшие по размеру, органические церкви, построенные на идеи общины, а не на фиксированного членства. В церковном руководстве будет возрастать потребность скорее в духовных наставниках способных взращивать учеников, чем в менеджерах с организационными способностями. Будет продолжаться переход к индивидуалистичной духовности. Возрастет роль непрофессиональных церковных лидеров.

2. В экклесиологии будет усиливаться миссионерский характер

Миссионерский характер церкви будет восприниматься как возрождение идентичности церкви, существующей ради мира и реализации Царства Божьего в своем непосредственном окружении. Миссия будет рассматривается не как один, пусть и важный аспект церковной жизни, а как определяющий атрибут природы церкви. Церковь следовательно будет осмысливаться как особый народ, отправленный Богом на задание, участие в котором является его основной деятельностью.

3. Для церкви актуализируется необходимость быть одновременно традиционной и направленной в будущее

Христианам необходимо не только ценить и уважать свое наследие, но и быть способными превзойти его. Церковь должна найти пути расширения и углубления своего миссионерского искупляющего присутствия в обществе, сохранив при этом свой контркультурный характер.

4. Социальное служение церкви будет возрастать и становиться более разнообразным, одновременно получая все более глубокое богословское обоснование (в этом одна из главных задач богословских учебных заведений)

Церковь должна предложить альтернативные пути решения таких беспрецедентных вызовов, как глобализация, культурные изменения, политическая нестабильность, социальное неравенство, бедность, терроризм, преступность, коррупция, распад семей, падение нравов, религиозные конфликты, перенаселение, экологические проблемы, борьба с пандемиями и т.д. Вместе с тем социальная активность Церкви имеет пределы. Важно избежать преобладания “горизонтальной” деятельности над “вертикальной, не создать угрозы для действенности собственной миссии.

5. Роль конфессиональной принадлежности будет уменьшаться

Уменьшится значение доктринальных различий между протестантскими деноминациями. Будет снижаться уровень противостояния между либеральной и консервативной богословскими парадигмами (мы уже сейчас наблюдаем компромиссные направления: пост-консерватизм, пост-либерализм, проявляющаяся церковь).

6. Значение интернета (самого яркого выражения духа постмодернизма) будет продолжать возрастать, он превратиться в главный источник информации, коммерции и нетворкинга.

7. Продолжиться процесс фрагментации евангельского движения.

Несмотря на стремление главных евангельских деноминаций приостановить центробежные тенденции,  дальше будут возникать новые церковные образования, главными характеристиками которых станут не-институционалистская экклесиология, отказ от иерархичности, поиск культурной релевантности. В связи с этим можно ожидать возрастания роли междуцерковных и парацерковных организаций, способных обеспечить линии коммуникации и духовное единство.

8. Произойдут существенные изменения в осуществлении церковного руководства.

Ориентация на формы связей, открытые во взаимоотношениях внутри Троицы: общинность, взаимное принятие, со-служение. Будет происходить отказ от репрессивного стиля и переход к воплощению ценностей Царства Божьего (отказ от вертикальных иерархичных систем управления, стимулирующему и мотивирующему лидерству, коллективному руководству, осознанию важности свободы каждого верующего, права на его собственное мнение и способ жизни).

9. Стоит ожидать рождения новых подходов в евангелизме

Будет постепенно происходить отказ от практики евангелизма как информационной категории, догматичного монолога, формы давления. В евангелизме будет интенсифицироваться роль диалогичности, возрастет его понимание как приглашение к настоящим отношениям посредством проявления на личном опыте ценностей Царства Божьего, социального служения.

Каким образом богословское образование должно ответить на вызов будущего?

1. Необходимо углубить контекстуализацию содержания и форм богословского образования, принимая во внимание современные мировоззрение, культуру, ценности и историческую ситуацию, в которой находится общество. Отсутствие культурной рефлексии в библейских и богословских исследованиях объясняет, почему Церковь становится все  более неспособной реагировать на мировоззренческие трансформации.
2. Следует осмыслить демографические изменения в обществе и внести соответствующие изменения в учебные программы, которые подготовят выпускников для служения в условиях городской среды.
3. При разработке программ, курсов и ресурсов каждому учебному заведению нужно учитывать потребности и ожидания поместной церкви.
4. Во времена постмодерна возрастает необходимость формирования у выпускников целостного христианского мировоззрения,  основанного на библейской перспективе.
5. Важнейшим фактором является развитие духовности (интернализации веры) у будущих служителей.  Они должны развивать личный опыт таких глубоких взаимоотношений с Богом, которые будут постоянно видоизменять их сознание и все аспекты их ежедневной жизни.

Друзі, рекомендую при нагоді прочитати книгу К.Харта “Постмодернізм” (Kevin Hart, Postmodernism. A Beginner’s Guide). Особливої уваги заслуговують розділи, присвячені постмодерністському трактуванню Біблії, релігії і теології.

От издателя

Постмодернизм – широкое культурное течение, в которое вовлечены философия, этика, литература и искусство. Объединяя порой весьма противоречивые и неоднозначные тенденции, оно стало предметом пристального внимания и интереса как специалистов-культурологов, так и всех, кто интересуется процессами, происходящими в мировой культуре. Книга, которую автор назвал “путеводителем по постмодернизму”, поможет сориентироваться в лабиринтах этого парадоксального явления, познакомит с воззрениями ведущих представителей мирового постмодернизма, таких, как Ж.Деррида, Ж.Бодрийяр, М.Фуко, Ж.-Ф.Лиотар, Ж.Делез, Ф.Гаттари, и многих других. В интересной и доступной форме показаны истоки постмодернизма, его этика, эстетика и религия; борьба направлений в рамках постмодернистской философии; взгляды и перспективы. Для широкого круга читателей.

Ті, хто бажають познайомитися з книгою онлайн, можуть зробити це тут.

Р.Соловій

На адресу багатьох сучасних богословів спрямовуються численні критичні зауваження із звинуваченням (не завжди обґрунтованим) у прагненні адаптувати християнство до постмодерністської культури. Натомість деякі представники руху Emerging church, формуючи ідейне поле ставлення до панівної світоглядної парадигми, розвивають набагато складнішу модель, яка концентрується навколо постмодерністської критики метарозповідей і ґрунтується на методі “розширеного мислення” або “подвійного бачення”. Розмірковуючи про сучасні етнічні та гендерні конфлікти, хорватський богослов Мирослав Вольф у своїй новаторській книзі “Виключення і прийняття”^[1] пропонує застосовувати цей метод у формуванні відповіді церкви її критикам. Витоки моделі вбачаються у природі і діях Бога, який у Відкупленні виявляє самовіддану любов до ворога з метою його прийняття. У самій Своїй особистості Бог звільняє місце для свого ворога, недоброзичливого людства. Для того, щоб прийняти людство до Свого буття, він стає його частиною, ототожнює себе з цим ворожим людським родом, включно з його гріховністю (Мтв. 3:13-15, 2 Кор. 5:21). Однак буття Бога не зазнало якихось втрат у цьому радикальному ототожненні з ворожим людством, навпаки його розуміння як Святої Любові стало більш повним і глибоким. Звідси Вольф робить висновок, що й ми, глибше слухаючи нашого критика і противника, маємо на меті не стати ним або втратити свою самобутність, а здійснити і висловити нашу індивідуальність. “Подвійне бачення”, за Вольфом, означає створення в собі простору для інших, а потім надання можливості їхнім перспективам коректувати наші погляди, іноді знаходячи в голосах інших приглушені відголоски наших власних традицій. Звільнення в собі місця для іншого, навіть для ворога, на думку Вольфа, дозволяє нам, на відміну від Бога, усвідомити власну гріховність таким радикальним чином, яким ми ніколи не сподівалися це зробити.

Саме у рамках цієї моделі пропонує розглядати напружені стосунки між постмодернізмом і християнською вірою постмодерністський богослов Р.Річардсон[2]. Він звертає увагу на неусувне протиріччя між, з одного боку, необхідністю поглибленого прийняття постмодерністської критики метарозповідей і їх руйнівних соціальних наслідків, а, з іншого боку, потребою не менш глибокого прийняття й сміливого проголошення унікальної християнської метарозповіді. Відштовхуючись від моделі Вольфа, Річардсон закликає християн звернути серйозну увагу на наступні питання: у чому полягає постмодерністська критика метарозповідей, що ми можемо дізнатися з цієї критики і як отримане знання впливає на Євангеліє та методи його сповіщення? Як звільнити у собі місце для критиків і навчатися від них, водночас зберігаючи те, що ми вже отримали, і ким стали, інтегруючи критику таким чином, що дає нам змогу стати більш глибокими послідовниками Христа і комунікаторами християнської метарозповіді? На думку Річардсона, у постмодерністській критиці метарозповідей є чимало пророчих, корисних та біблійних елементів. Адже чесний аналіз метарозповідей та їх наслідків в історії пояснює причину тотальної до них недовіри, що лежить в основі постмодернізму. Мирослав Вольф у якості прикладу наводить розповідь Просвітництва: “На Заході ми розповідаємо нашу розповідь, як історію розуму, просвітництва і цивілізації, протиставляючи її розповіді про жорстокість і варварства відсталих і примітивних культур. Але чи правдива ця розповідь? Вона дозволяє нам відчути свою перевагу і виправдовує наш колоніальний дух. Але в світлі рабства, Голокосту і винищення корінних рас в Америці, як ми можемо думати, що вона є правдивою? Наші технології і бюрократії дали нам більш складні, масштабні і віддалені форми жорстокості, але, ймовірно, і набагато більш ефективні форми жорстокого поводження. Дикуни не мають такого потенціалу для геноциду, як більш сучасні суспільства”[3]. Якщо звернутися до християнської метарозповіді, то неможливо оминути того факту, що вона підтримувала хрестові походи, інквізицію, мовчання Церкви в Німеччині під час Голокосту, непросту історію відношення церкви до рабства, ставлення християнства до жінок або його сучасні битви з мусульманами. З точки зору постмодернізму, християнська метарозповідь була такою ж  репресивною, як і будь-яка інша – робить висновок Річардсон, відтак зрозуміло, чому проповідь Євангелія викликає скептицизм, недовіру і переконання, що за християнською великою історією також лежить приховане корисливе прагнення до влади. Ця обставина, говорить Річардсон, спонукає з’ясувати, що саме було втрачено у християнській звістці, якщо Євангеліє не веде нас до свободи від безбожного шлюбу між хрестом і мечем? Чому наша християнська метарозповідь могла так легко бути використаною для підтримки рабства, мовчання перед лицем геноциду, священної війни проти невірних, гендерної і етнічної нерівності? Церкві слід зрозуміти, чому християнська історія так легко адаптувалася для виправдання усіх видів несправедливості і своєкорисливих проявів християнської волі до влади. В протилежному разі, авторитет і навіть моральні якості християн, як прихильників метарозповіді, яка, на їх думку, є істинною для всіх, будуть розглядатися як репресивні, вузькі, осудливі і соціально руйнівні. Для з’ясування чи корислива воля до влади є властивою всім метарозповідям, чи вона є результатом зловживання християнами їх власною метарозповіддю, Річардсон звертається до аналізу зв’язку між знанням і владою, зробленим М. Фуко. Згідно з ним, у кожному суспільстві існують різноманітні відносини влади, які пронизують, характеризують і конституюють соціальний організм. Ці відносини влади самі не можуть бути створені, консолідовані і здійснені без продукування, накопичення, циркуляції та функціонування дискурсу. Суспільство продукує істини або дискурси, які необхідні для його діяльності.

На думку Річардсона, так звані християнські суспільства, нічим не відрізняються від усіх інших, вони також змушені виробляти “істини”, що виправдовують підтримання і зміцнення їхньої соціальної і політичної влади. М.Фуко зазначає, що вироблене знання може стати ноу-хау, яке служитиме для перформативності (характеристика висловлювання як такого, що дорівнює дії або вчинкові та спричиняє певні наслідки) та ефективності суспільства, або воно переросте в нову розповідь, яка легітимізуватиме спосіб, яким суспільство використовує це ноу-хау. Важко не погодитися з твердженням Річардсона про те, що точка зору на істину, як на перформативність глибоко вплинула на сучасну культуру, зумовила її ставлення до християнської проповіді, адже в епоху втрати довіри до метарозповідей перформативність залишилася єдиною функцією істини. Відтак, робить висновок Річардсон, втрата довіри до великих розповідей почасти зумовлена їх руйнівним зв’язком з корисливою волею до влади протягом всієї історії, а також їх використанням для досягнення і узаконення панування і несправедливості.

Насильницька природа знання, з погляду постмодерністських мислителів, пов’язана з самою природою мови. Всі мовні системи побудовані навколо полярних або бінарних протилежностей – стверджує Ж.Дерріда. Бог/диявол, християнство/язичництво, цивілізація/варварство, добро/зло, чоловік/жінка, християнин/мусульманин, білий/кольоровий, раціональність/безрозсудність, багатий/бідний, пролетаріат/буржуазія, сильний/слабкий та багатьох інших бінарних протилежностей лежать в основі найпоширеніших західних метарозповідей та мови, яка використовувалася для їх висловлювання. Ці терміни не мають ніякого сенсу поза всією системою мислення та світогляду, що ховається за ними, і в кожній великій розповіді один член або група отримують статус привілейованих, а їх протилежності виштовхуються на узбіччя. Дерріда ставить за мету здійснити децентрацію понять з метою звільнення мови від динаміки домінування-придушення. У центрі його зусиль – прагнення надати Іншому можливості промовляти, впливати і бути центральним, однак не задля зміни влади, а для продовження дискусії шляхом діалогу між протилежностями. Інший в такому разі стає цінним партнером у діалозі і дискусії.

Як підсумовує Річардсон, і його висновок можна розглядати як відображення поглядів значної частини постмодерністських богословів, церква може отримати багато корисного від постмодерністської критики проблем сучасності, але вона повинна відмовитися від постмодерністського варіанту їх вирішення, адже після деконструкції метарозповідей та мовних систем, постмодерністська критика не залишає жодного реального шляху від “того, що є” до “того, що повинно бути”.[4] Натомість Річардсон пропонує звернутися до Ісуса як до моделі і повідомлення для оновленої християнської метарозповіді, адже, на його думку, Ісус глибоко вірив в Істину, і в правдивість великої розповіді, та водночас він піддавав радикальній критиці ту версію метарозповіді, яку зустрів у свій час і в своїй культурі. З цього погляду на Ісуса як на “премодерного постмодерніста” Річардсон вбачає у проповіді Христа критику корисливої упередженості Ізраїлю, який дійшов до такого моменту своєї історії, коли його мова, інституції, символи і релігія загалом служили опорою для забезпечення панування і центральної ролі Ізраїлю. Тому Ісус засудив всі ідейні та інституційні вияви цього “етноцентричного релігійно одягненого світогляду єврейського панування”, він здійснив “децентрацію Ізраїлю”, вивівши на перший план усіх тих, хто раніше перебував у маргінальному становищі (язичників, жінок, хворих, бідних, кривих, сліпих і грішників). Сьогоднішня церква також повинна з’ясувати чи не домінує у її середовищі світогляд Ізраїлю часів Ісуса, чи не поміщає вона себе у центр, маргіналізуючи усіх інших. “Наше завдання, – стверджує Річардсон, – полягає у продовженні пророчого служіння Ісуса по децентрації церкви і церковної версії християнської Великої розповіді з тим, щоб повернути Бога в центр, де Бог насправді завжди є”.[5]

Іншими словами, людські істоти неминуче використовують метарозповіді для того, щоб замінити Бога собою в центрі нашого світу. Кожна версія християнської метарозповіді невідворотно спотворюється людською упередженістю, корисливістю і прагненням до влади, а тому потребує постійного виправлення, оновлення і реформування. Річардсон пропонує дивитися на Ісуса як на “центр децентрування” християнської віри і постійного пошуку шляхів коректування і оновлення нашої версії християнської метарозповіді. У цій концепції Ісус спочатку виступає у ролі критика послання і методів церкви, а потім стає каталізатором їх виправлення. Важливо зауважити, що Річардсон не схиляється до релятивізму, він не заперечує існування підсумкової версії істини, метарозповіді історії, але він вважає, що оскільки тільки Бог є вільним від спотворень корисливого інтересу, то лише Він один може збагнути і сповістити розповідь без перекручень, викликаних пориванням до влади. Церква ж покликана до постійного процесу вираження максимально наближеної до істини, відкритої Богом в Писанні, версії метарозповіді в рамках існуючої культури, пам’ятаючи про свою нездатність здійснення цього покликання без спотворень, зумовлених упередженістю і гонитвою за владою. Тому ми повинні безперервно звіряти своє послання і метод його проголошення з Ісусом, дивлячись на нього не тільки як на захисника церкви, а як на її люблячого, але принципового критика.

[2] Rick Richardson “The Perceptions We Face” for the Billy Graham Center evangelism roundtable “Issues of Truth and Power: the Gospel in a Post-Christian Culture” April 22-24, 2004, P. 4.

[3] Miroslav Volf, “Exclusion and Embrace: A Theological Exploration of Identity, Otherness, and Reconciliation” (Nashville: Abingdon, 1996). P. 59

[4] Rick Richardson “The Perceptions We Face” for the Billy Graham Center evangelism roundtable “Issues of Truth and Power: the Gospel in a Post-Christian Culture” April 22-24, 2004, P. 13.

[5] Rick Richardson “The Perceptions We Face” for the Billy Graham Center evangelism roundtable “Issues of Truth and Power: the Gospel in a Post-Christian Culture” April 22-24, 2004, P. 17.

Вітаю Вас, шановні читачі і гості блогу.

Думаю, що чимало з Вас регулярно знайомляться з публікаціями на науковому богословському порталі Богослов.ру. Сьогодні хотів би привернути Вашу увагу до виступів учасників зустрічі московських письменників та головних редакторів літературних журналів з головою Видавничої Ради Руської Православної Церкви митрополитом Климентом.Церковь и культура: новые перспективы взаимодействия.

Цікаво звернути увагу на промовисті висновки Олесі Ніколаєвої про потребу ” окультурення церковної спільноти і воцерковлення культури”, які, як на мене, перегукуються з властивим постмодерністському протестантському богослов’ю наголосом на парадигмі Царства Божого, з позицій якої переосмислюється вся сфера стосунків церкви і світу, християнина і суспільства (і це попри те, що Ніколаєва доволі різко критикує постмодерністський підхід до культури і віри). Проголошення необхідності “відновленням традиційних для Росії цінностей, критеріїв та орієнтирів” нагадує аналогічні заклики постмодерністів звернутися до багатства християнської спадщини античності і середньовіччя, які розглядаються у якості компенсаторного засобу для подолання модерністського раціоналізму і дуалізму.

Очевидно, що далеко не всі ідеї учасників зустрічі доречні для євангельського руху, однак сам “формат” зустрічі заслуговує серйозної уваги. Адже здійснення євангельської місії, впливове проголошення звістки Ісуса Христа і “проживання” Його морального ідеалу неможливі без чесного, відвертого діалогу між Церквою (у всіх її виявах) і суспільством  (у всій його фрагментарності). Оскільки митці найбільш тонко відчувають зрушення у ментальності суспільства і володіють здатністю творчого осмислення цих процесів, то через діалог з ними з’являється нагода доторкнутися до пульсування нерву суспільного буття, відчути справжні потреби наших сучасників, усвідомити зміст виклику, який стоїть перед Церквою.  Крім цього, як зазначає Ігор Волгін, Церква та інтелігенція мають спільну точку дотику, їх об’єднує  боротьба проти “бидлолізації”  країни, боротьба за духовність, опір тотальному “розхристиянюванню” (Рената Гальцева).

Російська Православна Церква наважилася розпочати діалог з представниками культури. Чи готові зробити цей крок очільники євангельського християнства?

Роман Соловій

Усвідомлення християнством кардинальної зміни панівного світогляду, його поступового  переходу до постмодерністської парадигми, неминуче приводить до переосмислення усіх сфер практичного церковного життя. Оскільки саме євангелизм перебуває на «передовому рубежі» взаємовідносин церкви з культурою та суспільством, то, природно, що саме критичний аналіз існуючих євангельських стратегій викликає найбільшу увагу тих євангельських богословів, котрі пропагують необхідність врахування церквою нових інтелектуальних та духовних реалій постмодерну.

Основною передумовою осмислення євангелизму у постмодерністському християнстві є заперечення ним звичних євангелізаційних підходів як таких, що породжені не стільки біблійною історією, скільки модерністським світоглядом. Серед постмодерністських богословів поширена думка, що традиційна апологетика “пропонує редукціоністський підхід до Бога, ігноруючи духовний та общинний спосіб життя християн на користь когнітивного підходу до істини”.[1] Іншими словами, існує переконання, що сучасне (тобто модерністське) євангельське благовістя підкреслює тільки когнітивні аспекти навернення, зосереджуючи увагу на збірці взятих з Біблії висловлювань, які повинні бути прийняті або відхилені слухачем. Мабуть, найбільш категоричну критику такої форми благовістя розвиває Б. Макларен в книзі “More Ready Than You Realize”.[2] Він, зокрема, розцінює усе сучасне благовістя як форму репресивного і  нетолерантного тиску, як нав’язливу маркетингову стратегію, яка перетворює благовістя в продаж Бога як якогось товару або послуги. Макларен також різко засуджує поширену тактику погроз слухачам пекельними муками у потойбічному житті, якщо вони не капітулюють перед логікою проповідника або його цитатами з Писання. На його думку, такий підхід означає “виключення з Божої благодаті всіх, окрім тих, хто згоден з євангелізатором (відомим також як євангеліст)”. Різку оцінку отримує і телевізійний варіант євангелизму, що зводиться до “зрепетируваних, механічних монологів, завчених викриків торговця, просторікувань, категоричних проповідей і лекцій, крокодилячих сліз, незручних конфронтацій,  натужних посмішок іноді гірших від заміннику цукру, надмірного намагання досягнути візуального контакту і надто щирих зізнань у любові до чиєїсь душі і турботі про її вічну долю.”

За словами Б. Макларена, конкретні євангелізаційні стратегії приходять і відходять, але за цими мінливими євангелізаційними стратегемами поступово здіймається новий євангелізаційний підхід, який буде мати важливе значення для церкви у майбутньому. Цей підхід має наступні особливості: “ми не просто пропонуємо “відповіді”; ми пропонуємо таємниці; ми не дебатуємо про дрібниці, ми зосереджені на головному… ми не засуджуємо наших конкурентів, а розглядаємо їх як колег і з повагою дискутуємо з ними; ми не тягнемо людей поспішно, а допомагаємо їм у здоровому темпі”.[3] Як і щодо інших практик, у постмодерністському християнстві мета євангелизму визначається його розумінням Царства Божого. Тобто церкви, що з’являються, більш зосереджені на зміні життя людей, ніж на зміні їх переконань; вони спрямовують основні зусилля не на агітаційні заходи, а на створення у спільнотах “культури Царства”. Виходячи з цієї мети, постмодерністська євангелізаційна методологія істотно відрізняється від традиційної. За словами Макларена, “добре благовістя – це процес дружнього недискримінаційного ставлення, що впливає на всіх друзів людини у напрямку поліпшення якості їхнього життя через добрі справи та добрі розмови. Для такого християнина, як я, благовістя є засобом залучення в ці розмови в дусі Ісуса Христа… Якщо ви хоча б що-небудь знаєте про Ісуса, то ви, напевно, знаєте, що він був дивовижним співрозмовником”.[4] С. Берк розвиває цей підхід, використовуючи образ воїна і  садівника як метафори модерністського і постмодерністського євангеліста. Міркування “воїна” наступні: “Я думаю, що я володію істиною, і мені необхідно сповістити її іншим … Оскільки я в поганих стосунках зі світом, то я повинен завоювати територію для Ісуса й побачити як світло тріумфує над пітьмою… (і), тому що час обмежений, мені потрібно поспішати і допомогти людям прийняти рішення”. “Садівник” вибудовує свою євангелізаційну стратегію на зовсім іншій основі: “Я думаю, що, насамперед, треба жити згідно з істиною перед людьми, не нав’язуючи її іншим… оскільки в мене багато спільного з людьми, то я можу піклуватися про них і бути “справжнім” з ними незалежно від їх світогляду … через те що я вірю в пори року, я можу бути терплячим з людьми і довіряти Богу змінити їхні серця “.[5]

Ці широкі характеристики постмодерністського благовістя можна звузити до одного найбільш важливого аспекту – відносин. Макларен сміливо проголошує: “благовістя має стосуватися відносин (те, що ми називаємо духовною дружбою), а не аргументів”. В постмодерністську епоху, яка характеризується переходом від індивідуалізму до спільноти, саме міжособистісні стосунки стають основним засобом поширення цінностей Царства Божого. Слід зауважити, що акцент на першорядній важливості відносин відрізняється від сучасного євангелізаційного методу відомого як “благовістя через дружбу”. Постмодерністські автори зауважують, що прибічники “благовістя через дружбу” заперечують саму сутність Євангелія, яке вони прагнуть сповістити, адже застосування цього методу призводить до того, що увага приділяється тільки потенційним новонаверненим, а байдужі або недруги християнства ігноруються або виключаються зі спілкування. Замість того, щоб будувати відносини з метою навернення, рух закликає розвивати дружні взаємини задля переживання всіма їх учасниками Царства Божого.

[1] Gibbs and Bolger, Emerging Churches, 124.

[2] McLaren, More Ready Than You Realize, 12-13. Цит. за Brian McLaughlin, The Ecclesiology of the Emerging Church Movement //Reformed Review. A Theological Journal of Western Theological Seminary, 2008, Vol. 61, No. 3. P. 111.

[3] McLaren, Church on Other Side, 78-85

[4] McLaren, More Ready Than You Realize, 15. Цит. за Brian McLaughlin, The Ecclesiology of the Emerging Church Movement //Reformed Review. A Theological Journal of Western Theological Seminary, 2008, Vol. 61, No. 3. P. 111.

[5] Spencer Burke Making Sense of Church: Eavesdropping on Emerging Conversations About God, Community, and Culture. Zondervan/Youth Specialties, 2003.