Християнство епохи постмодерну

Short summary of the areas of disagreement

1.    Bible, Tradition and traditions

Tradition is an integral part of any religious body, including all expressions of Christianity. One of main areas of disagreement among Christians consists in the relation of Tradition and Scripture. Understood in a comprehensive and inclusive sense as the summation of the whole Christian faith, Tradition is seen as including Scripture. In a narrower sense, Tradition is interpreted as the “teaching and practice” of the church not explicitly recorded in the text of the Bible or, even more narrowly, as that “belief or custom which cannot claim any divine or apostolic origin”. The relationship between Scripture and Tradition became the object of disputes during the (16th-century) Reformation. Roman Catholic theologians argued that revelation is handed on both in Scripture (libriscripti) and Tradition (sine scripto traditionibus), seen as two parallel and complementary elements. For this reason, “teachings not contained in the Bible may be gathered from the Tradition alone” . Both Tradition and Scripture are interpreted by the magisterium (teaching authority) of the Church. A similar “two source” doctrine frequently occurs in Orthodox texts from the 17th century onwards.
The Reformers made a careful distinction between the divine revelation of Scripture and post-apostolic tradition, regarding the latter as human teachings. Scripture was declared to be the only and ultimate criterion by which all human traditions were to be evaluated as well as the only infallible guide and the final authority on matters of Christian faith and practice. On this basis, the Augsburg confession (1530) and the Thirty-Nine Articles of the Church of England (1562) endorsed the ancient creeds of the undivided Church since “they agree with Scripture” . At the present time, Catholic and Orthodox authors mainly use the inclusive approach (Tradition and Scripture must be taken together); “two-source” language no longer prevails. At the same time, there is a growing tendency among Protestants to recognize the need of Tradition without compromising the primary role of Scripture.

2.    Ministries and Ecclesial Structures

The existence of different views on the nature, structure and functions of the Church’s ministry is a stumbling block for visible unity since it leads to the “inability of some communions to recognize the ministerial orders of others” . Roman Catholicism and Orthodox churches support the idea of a special role for church orders as well as their distinction from the laity (based on ordination, connected to the idea of apostolic succession). Protestants believe that there is no difference between clergy and laity in regard to their spiritual status; therefore, they either eschew that distinction completely (Quakers and Plymouth Brethren) or understand it in a more functional way (Congregationalists, Presbyterians and Baptists). For Protestant churches, congregational and presbyterian patterns of governance are more prominent. These communitarian forms of church structure are opposed to the “monarchical episcopacy” inherent in Roman Catholicism and Orthodox churches.
Another important area of disagreement is the understanding of the role of the Roman bishop. The Roman Catholic Church developed a theory that the bishop of Rome is the successor of the Apostle Peter (considered to be the “vicar of Christ”; cf. Mt. 16:18-19). This idea first appeared in the writings of Cyprian and Tertullian. Pope Leo I (440-61) shaped the theory of Roman primacy, which claimed for Rome full power over the entire Church . The Reformers (especially Calvin and the radical Protestants) wanted to return to the order set by early Christianity, but they disagreed as to what that pattern was. Anglicanism is characterized by a via media between Catholicism and Protestantism. Anglicans are Protestant in most areas of doctrine, but they retain a hierarchy based on bishops (“historical episcopate”). The issue of a threefold order (bishops, presbyters [priests] and deacons) remains one of the important leitmotifs in discussions of the nature of the Church. The Roman Catholic, Orthodox and Anglican churches have retained this pattern as being of the essence of the Church; Protestant traditions largely embrace a “single pastoral ministry of word and sacrament” . Among churches that retain a “threefold” pattern, there are different views on what the threefold ministry consists of, the relation of the episcopate to the presbytery, and the role of the diaconate.
Another important area of disagreement in ecclesial approaches to Christian unity is the pressure towards a more democratic form of governance, i.e. “mutual and egalitarian collegiality” . The growing importance of the gender issue and its implications for the exercise of church power should not be neglected. Feminism is calling into question patriarchal and hierarchical practices within the Church . The ordination of women has a potential to split churches, especially in post-soviet evangelical denominations that still follow an exclusively male approach to ordained ministry.
In this context, it is worth noting L. Newbigin’s statement that all attempts to make absolute a certain structure developed in church history must be abandoned; there are no eternally valid structures. Structures must change but always in a way keeping with the call of the Church to embody the gospel .

3.    Sacraments

From the earliest times sacraments have been an important and integral aspect of the life and ministry of the Christian community. For this reason, different theological understandings and practices of the sacraments have caused some of the deepest divisions among Christians. Roman Catholic theology accepted the approach of Thomas Aquinas, itself based on the Augustinian notion of sacraments as the visible sign and the “visible form of invisible grace”, the definitions of Hugh of St. Victor and Peter Lombard (“sacrament” encompassed not only the sign, but also the physical medium through which grace is communicated) and the Aristotelian concepts of matter and form. For Aquinas, the sacraments are vessels of salvation and instruments of grace in the hands of God: “they have an effect independently of the worthiness of the celebrant or of the recipient”.  The seven sacraments officially recognized by the Roman Catholic Church at the time of the Reformation were: baptism, the Eucharist, confirmation, penance, marriage, ordination, and extreme unction.
Orthodox churches follow the tradition of the ancient Church and interpret the sacraments as “mysterious saving actions of God” . Orthodox sacramental theology is based on the idea that the Christian community is the unique mysterion, in which men’s participation in God is effected through their “synergy”. The Orthodox tradition holds a view that the material elements of sacraments become “grace-filled” by the calling of the Holy Spirit, while Roman Catholic theologians affirm that the sacraments are effective on account of the priest who acts “in the person of Christ.”
The Reformers rejected the Catholic meaning of the sacraments, choosing to place the emphasis on the word of promise. They also limited the number of sacraments to Baptism and the Lord’s Supper. Luther’s view of the sacraments was that they are a means of grace and outward signs that accompany a promise; the purpose of the sacraments was to encourage the faith of the believer. According to Luther, two essential characteristics of a sacrament were: 1) the Word of God; 2) an outward sacramental sign . Ulrich Zwingli insisted that the sacraments, understood to be memorial-actions (symbols of saving events of the past), do not communicate grace; he understood the word sacramentum in its classical meaning as “a pledge of God’s faithfulness to men or as a pledge of loyalty between believers”. Calvin held an intermediate position: while the sacraments are signs, there is a strong link between the sacrament and that which it signifies.

Evaluation of the most pressings areas of disagreement

In considering different theological approaches, it should be noticed that one of the most debated aspects of Christian doctrine and practice is the question of the real presence of Christ in the Eucharist. The Roman Catholic Church insists on the doctrine of transubstantiation, according to which the accidents of the bread and wine remain unchanged at the moment of consecration, while their substance changes to that of the body and blood of Christ. Luther developed a doctrine of simultaneous presence of both bread and the body of Christ in the Eucharist. According to Zwingli’s theory of “trans-signification,” the Lord’s Supper is a “memorial of the suffering of Christ and not a sacrifice” . As Stanley Grenz remarked, despite the nearly universal practice of the act, baptism (as regard to the meaning, the mode and the proper recipients of this sacrament) has also been a source of disagreement among Christian traditions . Another controversial issue is the question of infant baptism and the theological justification of this practice.

Short description of lesser but important areas of disagreement

It should be noticed that the Catholic and Orthodox traditions hold different views on the influence of Tradition on doctrines. The Orthodox Church believes that the Fathers of the Church are the supreme expositors of Scripture, and that their authority cannot be superseded. In order to justify new doctrines (like “papal infallibility” or “the immaculate conception” of the Virgin Mary), Roman Catholicism developed a theory of “doctrinal development”. Areas of disagreement between the Catholic and Orthodox churches also include a different understanding of the doctrine of Papal authority, the doctrine of the Procession of the Holy Spirit (filioque), and different manners of liturgical celebration. While the Catholic Church accepts the theory of evolution, most Protestants continue to reject evolution in favor of creationism and intelligent design. Potentially, disagreements may also be caused by new questions of faith and morals, such as the ordination of women, the moral evaluation of abortion and homosexuality, the regulation of birth, and genetic engineering.

 Sources

• Ware, Kallistos, “Tradition and traditions” in Lossky, Nicholas et.al. (eds.) Dictionary of the Ecumenical Movement (2nd ed.). Geneva: WCC Publications, 2002.
• Ministry in the Church” in Lossky, Nicholas et.al. (eds.) Dictionary of the Ecumenical Movement (2nd ed.). Geneva: WCC Publications, 2002.
• “Church order” in Lossky, Nicholas et.al. (eds.) Dictionary of the Ecumenical Movement (2nd ed.). Geneva: WCC Publications, 2002.
• Adam Hood, “Governance” in Mannion (ed.), The Rutledge Companion to the Christian Church, 2008.
• Michael W. Goheen“As the Father Has Sent Me, I Am Sending You”: J. E. Lesslie Newbigin’s Missionary Ecclesiology. Thesis to obtain the degree of doctor at Utrecht University. 2000.
• McGrath, Alister E. Christian Theology: An Introduction. Fifth Edition, Blackwell Publishers, Oxford, 2001.
• Grenz,Stanley. Theology for the Community of God, Grand Rapids: Eerdmans, 2000.

Kees van der Kooi is an expert on modern Christian theology with special interests in the legacy of John Calvin and the work of Karl Barth. In this lecture he will evaluate the controversial book Love Wins by Grand Rapids pastor-author Rob Bell according to the view of universal salvation expounded by the Swiss Reformed theologian Karl Barth, the foremost theologian of the 20th century. Professor van der Kooi is the Director of the Center of Evangelical and Reformation Theology at the VU-University, Amsterdam.

See the video.

The main goals

We have to admit that at the present time a divided Christianity is a “pluralistic reality in a formal sense”[1]. The metaphor of Hooker illustrates that the Church is like the sea, various parts of which bear their own names and churches within themselves. At the same time, we have to remember that behind the barriers and divisions there exists a common Christian faith. There is strong Biblical support for the concept of the unity of the Church (Eph. 4:4-6), and ecclesial division is clearly defined as a sin (Gal. 5:19-21). God’s aim is to bring all things to unity in Christ (Eph. 1:10). Unity is fundamental to the nature of the Church. As Ferguson properly indicates, “unity is already provided by God in the most important things”[2]. Those things that divide Christians are less important than that which was done by God in order to produce unity among Christ’s followers. Actual unity has already been given by God; the human task is to act according to this “created unity” and to maintain it. Therefore, I agree with Haight that the main goal of all ecumenical activity consists in reaching some form of “visible communion among the churches”[3]. As they work toward that goal, alienated churches can reach more attainable purposes such as growth in mutual understanding as well as deeper insights into how issues of Church division may be overcome.  An important part of the ecumenical movement is concern for a common Christian response to social, economic and moral issues as well as a common witness. The ultimate purpose of theological ecumenism is to help Christians “to glorify Christ together in witness and service”[4].

The ways

Roger Haight affirms correctly that institutional or “juridical” authority alone cannot provide real unity. I am in agreement with the evangelical position that stresses the importance of personal faith, the free nature of the Church and the priesthood of all believers and that expresses reluctance to define Christian unity in terms of common church structures or theological consensus[5].  A better way to forge spiritual unity and some form of communion consists in “positive constructive dialogue”[6]. We need to be aware of the particularity and historical limitations of all human thinking. There is more truth in all areas (including our knowledge of the Church) than that which can be attained from any particular perspective. The concept of koininia reflects the idea that communion consists not in uniformity but in pluralism and a diversity of expressions of Christian faith. We have to engage in dialogue with those who have other positions rather than seek ways to convert them to our point of view. Churches need to open up their “theological imagination beyond denominationalism to a positive recognition of other churches, a desire to learn from them, and in some cases enter into communion with them”[7]. It is important to develop “dynamics of interchange” based on the idea that one set of theological knowledge does not exhaust the mystery of the Church. Ferguson provides the important insight that Church unity requires solidarity and locality; in other words, the commitment to stay together in spite of differences as well as loyalty to the same principles and to one another[8].

 The dangers

It is often said that while it strives for ecumenical (not spiritual) unity, theological ecumenism downplays the importance of truth and doctrinal purity. Therefore the main danger of theological ecumenism is the possibility of its losing the uniqueness and integrity of the Christian Tradition, the erosion of its theological convictions, and the relativisation of its belief(s). For example, from the evangelical perspective, the problematic areas include the explanation of salvation in social and political, rather than personal, terms; an emphasis on “liberation theology”; openness to other religions; the tendency to replace obedience to Christ’s command to evangelize the world with the doing of social work, thereby downplaying the primary importance of announcing the good news. It is difficult to reach authentic Christian unity when unity in “the faith once for all delivered to the saints” (Jude 3) does not exist.

At the same time, it is worthwhile to pay attention to the dangers facing the ecumenical movement. I agree with the concerns expressed by William Rusch. He reasonably raises questions about the future of the ecumenical movement in the light of its tendency to be comfortable with the present level of cooperation and thereby abandon the quest for doctrinal consensus. Another threat is the polarization between the struggle for communion in life and action and the struggle for communion in faith. Such a situation does not help to define what precisely the ultimate goal of ecumenism is at the present time.

 The opportunities

Dialogue is one of the most valuable tools aiding churches to move toward their ecumenical goal and visible unity[9]. Through dialogue, churches reach a better mutual understanding, soften historical disagreements and resolve controversial issues. Theological ecumenism provides a stimulus for theological reflection, promotes deeper study of the Bible and Church history, serves as an important impulse for practical cooperation in social work, and helps to expand missionary efforts. As indicated by Geoffrey Wainwright, an important condition for future ecumenical progress is a quest for a more adequate ecclesiology that will help to overcome the present state of division and will facilitate further reconciliation[10]. We have to learn to value the unity of the Church, to accept Christians from other traditions as brothers and sisters in Christ, and realize that there is more that unites us than what divides us. It is important to build up relationships without compromising our particular beliefs and practices. Christians have to remember that we have all contributed to the scandal of division and it is our common responsibility to repent and to work toward unity, which is the will of God.

Нещодавно отримав такого листа:

“Добрый вечер Роман,

Около четырех лет назад наши друзья из Америки привезли нам DVD Nooma. По-моему, они очень классно сделаны и никого не оставят равнодушным.

Недавно мы решили сделать их перевод, который можно посмотреть здесь (не сочтите за рекламу хотя не без этого:):

http://www.youtube.com/user/appliedfaith

К моему глубочайшему удивлению, после того как мы перевели четвертый ролик, я узнал, что оказывается вокруг последней книги Роба Белла разразилась целая баталия, и некоторые считают его учение ересью. Несколько дней пришлось посвятить изучению данного вопроса, и именно так я попал на этот блог (один из немногих русскоязычных ресурсов, который рассказывает о Робе Белле). Не знаю, что там с последней книгой, но видео, которые он снял за 5 лет до этого, мне кажутся очень хорошими.

Если Вам они понравятся, можете как-то разместить их на этом Блоге.

Отдельно хотелось бы поблагодарить за статью, она мне понравилась.

Мне кажется что само Христианство не поменялось, и никогда не поменяется. Роб Белл говорит о том же, о чем говорят проповедники уже 2000 лет, но с другой стороны.

Спасибо.

Існують питання, які не перестають хвилювати людей впродовж тисячоліть. Що очікує на людину після смерті? Чи існують небеса і хто може туди потрапити? Що станеться з тими, хто не дістанеться небес? Книги, що пропонують відповідь на ці питання, як правило, користуються успіхом, хоча й сприймаються неоднозначно. Не стала винятком і нова книга американського автора Роба Белла «Любов перемагає: книга про небо, пекло і долю кожної людини, що коли-небудь жила» (Rob Bell, Love Wins: A Book About Heaven, Hell, and the Fate of Every Person Who Ever Lived., 2011).

Власне, книга стала сенсацією ще до своєї появи у книжкових магазинах. Вже її промо-ролик викликав критичну оцінку таких впливових євангельських богословів як Джон Пайпер і Альберт Молер, котрі звинуватили Белла у лжевченні і богословському лібералізмі. Одразу після появи книги Джастін Тейлор, представник доктринального традиціоналізму, висловив думку, що погляди Белла «небезпечні і суперечать Слову Божому… Якщо Белл не вірить у вічне покарання, то він не вважає, що гріх є злочином проти святого Бога». У той же час президент Фуллерівської богословської семінарії Ричард Меув впевнений, що книга не виходить за рамки історичної ортодоксії. На його переконання, за допомогою своєї книги Роб Белл «намагається досягнути покоління, що почуває себе більш зручно з таємницями, з нерозв’язаними питаннями».

Що ж зумовило такий шквал емоцій на адресу книги, більшість ідей якої були набагато ґрунтовніше розроблені ліберальними богословами ще на початку ХХ-го століття? Основною причиною загостреної уваги до книги є сам автор. Немає особливих сумнівів, що якби автором цієї книги була менш відома особа, то справа обмежилася б кількома відгуками у спеціалізованих богословських виданнях. Та Роб Белл не та людина, книга якої має шанс залишитися непоміченою. За його плечима освіта у провідних богословських навчальних закладах США – Уітон-коледжі і Фуллерівській семінарії. У віці тридцяти років Роб Белл став знаменитістю у північноамериканському євангельському русі, а ще через десять років – засновником і пастором потужної десятитисячної мега-церкви «Mars Hill Bible Church» у штаті Мічиган, а також одним із найпопулярніших американських богословів і письменників. Не випадково журнал «Time» відніс його до сотні найбільш впливових людей сучасності. Слід врахувати також креативність і безумовну обдарованість автора – створені Беллом короткі відеофільми «Nooma» є справжніми творами драматургічного мистецтва і попри свій неоднозначний доктринальний зміст використовуються навіть у консервативних церквах. Більшість передніх книг цього автора ставали бестселерами. Незважаючи на підтримку постмодерністського вектора розвитку церкви (Emerging church movement), Роб Белл користується широким визнанням серед євангельських християн, найпотужнішого крила американського протестантизму. Цей фактор також сприяв посиленій увазі як читачів, так і критиків до його книги (розрахованої передусім на молодь з євангельських церков, а не на секуляризованого читача). Зауважимо, що дискусії щодо ортодоксальності вчення Белла тривали ще до появи його останньої книги. Белла давно звинувачували у пропаганді практик духовного формування і споглядальної медитації. Однак «Любов перемагає» зуміла стати справжнім «каменем спотикання» американського євангелизму.

У новій книзі Роб Белл торкається трьох основних питань:  буквального розуміння небес, реальності пекла і виключності Євангелія як єдиного шляху до Бога. Не артикулюючи однозначно свої позиції, Белл, тим не менше, ставить під сумнів традиційне євангельське прочитання цих доктрин. Так, спочатку він начебто визнає, що Євангеліє є єдиним засобом спасіння, але згодом стверджує, що всі люди можуть спастися, навіть якщо вони не визнавали Христа. Він сповідує свою віру в небеса як в особливе місце, але водночас обстоює думку, що Святе Письмо іноді визначає їх як земну реальність теперішнього часу, яку ми покликані розвивати і підтримувати. Белл наполягає, що вірить в пекло, але не стільки як в буквальне місце, скільки як в символ страждання і зла в сучасному світі (а також існування без Бога в потойбічному житті, коли людина залишатиметься у полоні власних гріховних пристрастей). Автор часто звертається до поняття «вічне життя», але трактує його не у сенсі тривалості, а в сенсі якості, як «життя з подостатком» або «життя майбутнього віку».

Таким чином, Белл залишається вірним своїй манері мислення і комунікації, яка залишає більше питань, ніж відповідей, і дозволяє читачам самим робити висновки щодо його справжніх переконань. Можливо, в цьому частково полягає справжня мета автора – не забезпечити читачів готовим зручними відповідями, а змусити їх самостійно міркувати над питаннями, які, за серйозного до них ставлення, здатні спровокувати якщо не переосмислення віри, то принаймні тривале безсоння. Християнину, який прагне, щоб його віра була осмисленою, не вдасться заховатися від, наприклад, таких запитань Белла: чи перебуває Махатма Ганді в пеклі; чому ви (або я) спасенні, а вони ні; чи існує вік, з якого людина несе відповідальність перед Богом; чи потрібно сказати якісь визначені слова, щоб спастися; а як щодо мусульман (євреїв, індуїстів, буддистів і т.д.); чи може людина потрапити в пекло, бо хтось інший не зробив того, що мав зробити?

Неоднозначність богословської перспективи Белла викликала численні звинувачення в універсалізмі, хоча сам автор не погоджується з такою оцінкою своїх поглядів. Мабуть, більш точно сотеріологічну концепцію Белла можна визначити як «інклюзивізм», згідно з яким навіть ті люди, які не знають Христа, несвідомо спасуться через Нього. Проте на сторінках своєї книги Белл  висловлює ряд міркувань, які можна віднести на користь універсалізму. Основні аргументи критиків Белла полягають в наступному: універсалістський підхід не має підтримки у біблійному тексті і суперечить історичній християнській ортодоксії, він позбавляє змісту будь-яку місіонерську чи євангелізаційну діяльність. Власне Белл, у властивій постмодерністським богословам манері, вбачає сутність християнства не у визнанні певного набору доктрин, а в особливому способі життя, сутність якого полягає у співпраці з Богом заради поширення Його Царства на землі. Небо, зрештою, прийде на землю і тому, якщо ми справді віримо в ідею небес, то неодмінно повинні серйозно ставитися до усіх форм страждання і несправедливості, що існують в сучасному світі, як до несумісних з реальністю «майбутнього віку». Покликання християн відтак полягає у взаємодії з «життям майбутнього віку», у «залученні майбутнього до теперішнього часу». У цьому світлі роль людства визначається не просто як служіння Богу, а як партнерство, співпраця з Ним у перетворенні світу на засадах соціальної справедливості.

Найбільш гострої критики зазнали ті розділи книги, в яких Белл досліджує вчення про пекло. Його міркування розпочинаються з біблійного аналізу питання, які приводять його до висновку, що пекло є буквальною реальністю, яка має як теперішній вимір, так і потенціал для майбутнього, що ґрунтуватиметься на нашому власному виборі та рішенні: «Бог дає нам те, що ми хочемо, і якщо це пекло, то ми можемо отримати його» (С. 73).  Белл схвильований апатичністю багатьох євангельських християн, їх прагненням рятувати людей від потойбічного пекла, а не від пекельної реальності земного існування. Він влучно зазначає, що «часто люди, які найбільше турбуються тим, що інші йдуть у пекло після смерті, здається менше зацікавлені в пеклі, що є на землі прямо зараз, в той час як люди, яких найбільше хвилює пекло на землі, мало непокояться пеклом після смерті».

Відтак Белл переходить до основної ідеї свого розуміння пекла. На його думку, біблійна концепція пекла рухається від покарання до відновлення, а мета покарання завжди полягає у відкупленні. При цьому Белл допускає історичні неточності, стверджуючи, що «починаючи з ранньої Церкви, існує давня традиція християн, які вірять, що Бог в кінцевому підсумку відновить все і всіх, бо Ісус говорить в Мт. 19, що настане “відновлення світу”, Петро каже в Діях 3, що Ісус “відновить все”, і Павло стверджує в Кол. 1, що через Христа “Богу було вгодно… поєднати з Собою все, примиривши кров’ю хреста Його”». Як відомо, до початку ХІХ-го століття більшість богословів сповідували віру у вічні муки грішників у пеклі, про що свідчать символи і визнання віри, а теорії універсалізму чи поступового вгасання свідомого існування в пеклі (анігіляції) хоча й існували, але не вважалися частиною християнської ортодоксії. Лише в другій половині ХХ-го століття в середовищі євангельських богословів розпочалися дискусії про те, чи можна вважати теорію анігіляції такою, що має хоча б часткову біблійну підтримку. На користь такої думки виступав, зокрема, Джон Стотт. Проте щодо можливості покаяння після смерті, то для євангельського богословського середовища залишається нормативною позиція, висловлена Скотом Мак-Найтом. За словами цього авторитетного богослова, «ніщо в Новому Завіті не припускає, що пекло – це місце, де люди знову отримають шанс». Як бачимо, Белл перебуває у фарватері ліберального богослов’я, а також, частково, ідей «анонімного християнства» Карла Ранера.  Суттєвим недоліком книги Белла є те, що автор уникає численних місць Нового Заповіту, в яких йдеться про гнів Божий і осуд, який очікує на нерозкаяних грішників. Зрозуміло, що ці тексти важко поєднати з перспективою автора, але хоча б спроба їх пояснення в рамках універсалістської парадигми збагатила б книгу і забезпечила потенціал для подальшої дискусії.

Варто зауважити, що Роб Белл дещо стереотипно змальовує євангельські уявлення про пекло, що більше нагадують середньовічні картини, ніж реальні переконання сучасних віруючих. Мабуть типовим для євангельського богослов’я можна вважати зображення пекельних страждань Едом Стетцером і Філіпом Нейшином у книзі «Спонукані любов’ю»: «Всі люди, що не мають відносин з Богом, перебувають під судом. Його гнів впаде на них більш жахливим чином, ніж людський розум може уявити, їх очікує повне відділення від будь-яких відносин з Ним через їх гріховну природу. На землі ми страждаємо без Його особистої присутності, але користуємося загальною благодаттю, даною всім людським істотам. У вічності, однак, Його відсутність буде відчуватися в місці нескінченного болю, горя і темряви – місці, в якому відсутній навіть слід Його благодаті» (С. 54).

У розділі «Чи Бог отримує те, чого Він хоче» Белл наполягає, що Бог здатний досягти своєї мети і, в остаточному підсумку, привести всіх людей до спасіння. Таким чином, свідомі пекельні муки не триватимуть вічно, адже пекло – це «період обрізування» або «інтенсивний досвід виправлення». Як може статися таке, щоб добра мета Бога зазнала невдачі? Врешті-решт кожен грішник звернеться до Бога і зрозуміє, що він вже примирився з Богом, якщо цього не станеться в цьому житті, то станеться в наступному. «Ніхто не може опиратися Богові вічно, Божа любов розплавить навіть найбільш вперті серця» (С. 108). Однак, якщо грішник все-таки бажатиме проводити вічність у полоні своїх пристрастей, то у нього буде така можливість в пеклі. Бог покладе край будь-якій несправедливості у всесвіті, але Він не виливатиме свій гнів і не каратиме нас за наші гріхи всю вічність. Зрештою, Його любов переможе. Белл переконаний, що сама думка про величезну кількість людей, які опиняться в пеклі, ставить під сумнів велич і могутність Бога. Він запитує: «Наскільки великим є Бог»? І розвиває різні варіанти відповідей: «Достатньо великим, щоб досягти того, що має намір зробити, або великий до певної міри, великий більшість часу, але в цьому, в долі мільярдів людей, не зовсім великий. Чи означає це, що чудовий, могутній, прекрасний Бог потерпить невдачу в кінці?» (С. 97-100). З книги Белла випливає, що якби всі люди не до кінця примирилися з Богом, то це рівносильне тому, що Бог сказав би: «Ну, я намагався, я зробив все, що міг, та іноді ви просто повинні погодитися з невдачею» (С. 103). Як зазначає автор книги, багато християн відмовляються прийняти такий сценарій, за яким Бог відповість впокореній, розбитій людині, що розкаюється і розпачливо благає про примирення, наступне: «Двері замкнені. Вибач. Якби ти прийшов раніше, то я міг би щось зробити. Але зараз занадто пізно». На жаль, Белл не звертається до жодних біблійних текстів на підтримку своїх поглядів щодо можливості розкаяння людини після смерті або про існування в неї другого шансу у потойбічному житті. Не пояснює Белл і того, чому Біблія робить такий великий наголос на необхідності покаяння саме «сьогодні» (Євр. 3:13). Чому Писання закликає нас, щоб ми дбали «про таке велике спасіння» (Євр. 2:3), якщо у нас є достатньо часу, щоб виправити все в наступному житті? З якою метою апостоли попереджають нас про те, що «неправедні не вспадкують Божого Царства» (1 Кор. 6:9-10), про те, як страшно потрапити в руки Бога Живого (Євр. 10:31), або про помсту майбутнього Царя «на тих, хто Бога не знає, і не слухає Євангелії Господа нашого Ісуса» (2 Сол. 1:5-12)? Белл не намагається відповісти на ці питання. Та навіть висловивши, хоча й доволі двозначно, свої погляди, він все ж залишає читачам не ясну відповідь, а ще одне запитання: «Спасуться всі чи деякі люди загинуть без Бога назавжди через свій вибір? Це ті питання,  які ми можемо залишити неторканими. Нам не потрібно їх вирішувати і відповідати на них… і тому ми просто поважаємо їх, створюючи простір для свободи, якої вимагає любов» (С. 115).

Універсалістські тенденції пронизують і христологію Белла. Так, у розділі «Скрізь є скелі» Белл цитує слова Ісуса «Я дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене» (Ів. 14:6), а потім пропонує неортодоксальну інтерпретацію цього відомого уривку, стверджуючи, що Ісус «не говорить, як або коли і яким чином функціонує механізм, що приводить людей до Бога через Нього».  На думку Белла, Ісус «навіть не стверджує, що ті, хто приходять до Отця через Нього, знатимуть, що вони приходять виключно через Нього. Він просто стверджує, що все, що Бог робить у світі, щоб пізнати, викупити, любити і відновити світ, відбувається через Нього». Іноді, продовжує автор, люди використовують ім’я Ісуса для спасіння, але «часом вони цього не роблять», адже Ісус «більший, ніж будь-яка окрема релігія», Він виходить за межі наших ярликів і клітин, зокрема, християнства. «Христос присутній у всіх культурах і Його можна знайти всюди. Іноді місіонери подорожують по всьому світу, щоб виявити, що Христос, якого вони проповідують, вже присутній під іншим ім’ям» (С. 152). Скрізь, де мають місце «благодать, мир, любов, прийняття, зцілення, прощення»,  ми виявляємо творче джерело життя, яке називаємо Ісусом. Виходить за рамки традиційного євангельського богослов’я витлумачення Беллом змісту Євангелія і відкуплення.  За його словами, спасіння полягає в усвідомленні того, що ви вже спасенні і прощені. Бог любить усіх людей однаково і повністю, він уклав мир з усіма. Белл стверджує, що Бог уже простив нас, незалежно від того попросимо ми Його про це в покаянні і вірі, чи ні. Любов Отця не може бути зароблена і не може бути відібрана. Торкаючись значення смерті Христа, Белл відмовляється пояснювати її у сенсі жертвоприношення і заміщення. Принести жертву в стародавньому світі означало «запропонувати щось, показати, що ви серйозні, загладити свою провину, знайти прихильність і потім сподіватися, що цього було достатньо, щоб отримати те, що вам потрібно» (С. 124). Смерть Христа була не замісницькою жертвою, а божественним проявом любові, вже присутньої в світі, любові, єдиною перешкодою для якої є наше незнання або небажання її прийняти. Белл наголошує: «Ми не потребуємо спасіння від Бога. Бог є той, хто рятує нас від смерті, гріха і знищення. Бог є Спасителем» (С. 182). У вченні Белла більше не залишається місця для традиційного в євангельському богослов’ї образу Христа, який прийшов «щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох» (Мрк. 10:45), який «відкупив нас від прокляття Закону» (Гал. 3:13), був «ранений за наші гріхи» (Іс. 53:5), став «гріхом, щоб стали ми Божою правдою в Нім» (2 Кор. 5:21), випив заради нас  гірку чашу Божого гніву (Мрк. 14:36). На думку Белла, «історія Ісуса, перш за все, про любов Бога до кожного з нас. Це приголомшлива, красива, простора любов, і це для всіх, всюди». Відтак, християни більше не можуть претендувати на особливі стосунки з Ісусом. Він настільки ж належить їм, як і решті людства.

Белл фокусує увагу на космічному, універсальному значенні смерті Христа як на засобі оновлення всього світу і примирення його з Богом. Щодо особистісного виміру відкуплення, то він витлумачує у класичному ліберальному дусі, розглядаючи смерть Христа як «нагадування, знак, проблиск, образ, який дозволяє задіяти наші найглибші бажання стати частиною нового творіння». Подією хреста Ісус показує нам, що Він є «джерелом сили, прикладом і гарантією того, що цей зразок смерті та відродження, – це єдиний шлях до життя, яке насправді підтримує і надихає». Таким чином, за Беллом, Христос помер не для того, щоб відкупити нас від гріхів і примирити з Богом, а для того, щоб надихнути нас на зміни. Що, в такому разі робить смерть Христа винятковою, а Його самого єдиним Спасителем? Невже Писання не стверджує, що смерть Христа мала об’єктивні наслідки? Хіба завдяки Його смерті не змінилося наше становище перед Богом з «дітей гніву, мертвих через наші провини і гріхи» в тих, кого Бог спас, оживив, воскресив і посадив на небесах (Еф. 2:1-7)? Ми стаємо новим творінням, виправданим і прощеним, оскільки провадимо «христоподібне життя», чи завдяки життю Христа, Його смерті і воскресінню, які приймаються нами однією лиш вірою? Хоча формально Белл не відмовляється від вчення про замісницьку жертву Христа, однак він безумовно вважає його культурно недоречним і неактуальним.

Радикальне переосмислення Беллом всієї композиції євангельського богослов’я спирається на альтернативну ідею Бога. За Беллом, усі атрибути Бога підлеглі любові, яка вимагає спасіння усіх людей. Він пише: «Мільйони людей були навчені, що якщо вони не вірять, якщо вони не приймають Євангеліє… і вони потраплять під машину та помруть того ж дня, то в Бога не буде іншого вибору, ніж покарати їх вічними свідомими муками в пеклі. Бог, по суті, став принципово іншим у ставленні до них в момент смерті, іншим назавжди. Люблячий Небесний Отець, який піде на все, щоб мати відносини з ними, в одну мить став жорстокими, злим, злісним мучителем, який гарантує, що вони не втечуть від нескінченної майбутньої агонії. Якби земний батько був таким, ми б здали його представникам влади. Якби реальний людський тато був такий непостійний, ми би відразу звернутися в службу захисту дітей. Якщо Бог може перемикати передачі таким чином, переключаючи способи буття так швидко, це породжує тисячу питань про те чи можливо Йому коли-небудь довіряти… Люблячий в один момент і злісний в наступний… Ласкавий і милостивий тільки для того, щоб стати жорстоким і нещадним в одну мить. Чи стає Бог кимось зовсім іншим в момент вашої смерті? Такий Бог просто спустошливий. Він психологічно розчавлює. Ми не можемо знести його. Ніхто не може…» (С. 173-175). Зображення Беллом традиційного розуміння Бога в євангельському богослов’ї є карикатурним (сумнівно, що багато християн насправді вірять у такого примхливого і мінливого Бога), а також ігнорує таку рису Божої любові як святість, яка не дозволяє Йому терпіти гріх.

Популярність і жорстка критика, які одночасно зустріли появу книги, пояснюються тим, що її автор артикулював питання, що турбують все більшу кількість молодих представників євангельського руху, які прагнуть переоцінити свою віру. Багато з них втомилися від американського християнства, їм важко залишатися у тих  доктринальних рамках, в яких вони перебували тривалий час. Вони бажають мати менше спільного з традиційним християнством, але водночас не хочуть відмовитися від Євангелія і Христа, шукаючи можливості для примирення їх попереднього розуміння віри з викликами сьогодення. За словами Роба Белла, вони становлять «величезне число людей», яких «вчили, що деякі вибрані християни будуть завжди в мирному, радісному місці, що зветься небеса, в той час як решта людства проводитиме вічність у муках і покаранні в пеклі, не маючи жодного шансу на щось краще. Багатьом було чітко повідомлено, що ця доктрина є центральною істиною християнської віри і відмовитися від неї означає, по суті, відмовитися від Ісуса. Ця думка помилкова, токсична, і в кінцевому рахунку підриває розповсюдження звістки Ісуса про любов, мир, прощення і радість, яку наш світ відчайдушно потребує почути» (С. viii).

У своїй книзі Робу Беллу вдалося передати основні ідеї парадигми «нового християнства» постмодерну: «смиренну епістемологію», що веде до доктринальної невизначеності та відмови від спроб богословської систематизації; відкритість до інших «традицій віри» та заперечення ексклюзивізму; перенесення акценту зі спасіння душі у потойбічному світі на усунення «пекельної» реальності в земному житті; перехід від «ортодоксії» до «ортопраксії»; розуміння християнства як «способу життя», тобто як насамперед духовної та етичної релігії та відсунення на другий план його доктринального змісту; бажання інтегрувати біблійну віру і науку, християнство і культуру. Слід зазначити, що поява цього напряму в західному протестантизмі супроводжується паралельним відродженням його традиційних консервативних версій. Напружена взаємодія та діалог цих богословських дискурсів, очевидно, і визначатимуть напрям розвитку євангельського протестантизму у цьому столітті.

Безсумнівно, що книга Белла стимулюватиме нові богословські і екзегетичні дослідження порушених ним тем, викличе неоднозначні оцінки, провокуватиме дискусії. Та врешті, тільки таким чином досягається більш повне розуміння біблійних істин.  Крім того, питання, які ставить автор, доконечно необхідні для становлення свідомих своєї віри християн. Це відверті запитання про природу Божої любові, про кінцеве призначення людини і сенс її земного буття, про те, яким чином Божа любов і праведність проявляться у подіях завершення історії і в потойбічному житті? Всім нам потрібно повертатися до цих питань, не вважаючи, що у нас вже є остаточні, раз і назавжди сформульовані відповіді. Зростання особистості християнина неможливе без постійного чесного запитування себе про зміст і мету своєї віри. Змусивши читачів зазирнути всередину себе і провести ревізію своїх переконань та підстав їх міцності, книга Роба Белла посприяла поширенню Божого Царства. Зрештою, здається, саме з цією метою вона й була написана.