Confiteor. Жауме Кабре про (не)віру, зло і спокуту

Творчість Жауме Кабре практично невідома українському читачеві, хоча цей письменник, філолог та сценарист є одним із визнаних корифеїв сучасної каталонської літератури. Його твори видаються багатьма європейськими мовами, отримують престижні нагороди, тиражі видань сягають сотень тисяч примірників. Однак справжньою сенсацією став останній роман Кабре “Я сповідаюся” (катал. “Yo confieso”). Роман вийшов каталонською мовою у 2011 р., згодом був перекладений на понад двадцять мов та отримав цілий ряд літературних нагород, вивівши автора у ранг “суперзірок” сучасної світової літератури. Роман не перекладений українською мовою, але є його вдале російське видання (Жауме Кабре. Я исповедуюсь. – Азбука-Аттикус, Иностранка, 2015).

Головний персонаж роману, каталонський вчений і колекціонер Адріа Ардевол, якому діагностували хворобу Альцгеймера, спішить переосмислити та розповісти історію свого життя, поки пам’ять ще не встигла покинути його остаточно. Він згадує позбавлене любові дитинство, яке минало між великою квартирою у Барселоні та магазином антикваріату, яким володів його батько, відомий колекціонер, котрий зберігав у домашньому кабінеті свої найцінніші надбання, зокрема безцінну скрипку геніального Лоренцо Сторіоні, що приховувала сліди минулих злочинів. Його мати, стримана і прагматична жінка, ніколи не проявляла своїх почуттів до сина, залишаючи його на одинці з непростими запитанням, відповідей на яких не було навіть у найближчих друзів Адріа – іграшкових шерифа Карсона і індіанця Чорного орла. Загадкова смерть батька наповнила світ хлопчика почуттям провини, спонукавши його досліджувати історію аби зрозуміти, що стояло за незвичними життям і смертю Фелікса Ардевола. Однак роман – це не тільки біографічна розповідь барселонського інтелектуала з елементами мелодрами і детективу, хоча на читачів і очікує чимало заплутаних сюжетних поворотів та сумна симфонія про кохання усього життя Ардевола до Сари Волтес-Епштейн, якій власне посмертно і адресована його розповідь. На тлі драматичної родинної саги Ардевола перед нами розгортається трагічна історія Європи минулого століття, і навіть ширше – її середньовічні і новочасні витоки. І знову ж таки, роман Кабре – не тільки історичний твір. Майстерно переплітаючи декілька сюжетних лабіринтів з різних історичних епох та культур, автор з їх допомогою підіймає одвічні питання природи добра і зла, любові і самотності, вірності і зради, краси і потворності, долі і випадковості. Роман багатоплановий і поліфонічний, тому його непросто читати: пошкоджена хворобою пам’ять Адріа неначе у калейдоскопі перестрибує з однієї епохи в іншу, долучаючи до розмови найрізноманітніших персонажів – від начальника Освенціма Рудольфа Хесса до Великого інквізитора Ніколау Еймеріка, від фра Жуліа де Сау до жертви середньовічної інквізиції Жузепа Щарома із Жирони.

Оскільки роман має понад сімсот сторінок тексту і містить декілька сюжетних ліній, я залишу читачам можливість самостійно пробиратися крізь двори Валькарки 1940-50-их рр. і ліси Пардака 15 ст., дізнаватися таємницю вбивства Фелікса Ардевола, з’ясовувати яким чином пов’язані між собою скрипка Сторіоні, закинутий монастир Сан-Пере дел Бургал і простенький медальйон з Пресвятою Дівою Марією Пардакською. Натомість, ми спробуємо окреслити основні богословські контури цього непересічного літературного твору. Насамперед, зауважимо, що, на перший погляд, твір носить виразно атеїстичний характер. Однак це не традиційний раціоналістичний атеїзм, а богоборство європейців, яким довелося осмислювати досвід Освенціма, а в його світлі намагатися зрозуміти природи зла як таку. Персонажі роману Кабре не стільки висувають аргументи проти існування Бога, скільки протестують з приводу насильства, несправедливості і жорстокості, а також релігії, яка нерідко їх санкціонувала. Атеїзм Ардевола нагадує багатолітній конфлікт з Богом знаного єврейського письменника Елі Візеля, якому вдалося вціліти у концентраційному таборі, однак в печах крематоріїв безслідно зникла його довіра до люблячого і всесильного Бога.

Як сумно визнає один персонажів роману, вцілілий в’язень Освенціма, який втратив у концтаборі усю свою сім’ю, саме там він прийняв рішення ніколи більше не говорити ні з Богом Авраама, ні з Богом Ісуса. Він зазначає: “я прийшов до висновку, що якщо Всемогутній Бог дозволяє зло, то Бог – це вигадка поганого смаку. І я зламався в душі”.  Міркуючи про витоки зла, Адріа також запитує: “А де ж Бог? Грізний Бог Авраама, незбагненний Бог Ісуса, Аллах суворий і люблячий”. І відповідає: “Запитайте про це у жертв збочень. Якби Бог існував, Його байдужість до наслідків зла було б ганебною. А що про це говорять теологи? Як би поетично вони не виражалися, вони все одно не проникають в його суть: зло абсолютне, зло відносне, зло фізичне, зло моральне, зло злочину, зло покарання … Боже мій! Це було б смішно, якби рука об руку зі злом не йшло страждання”. Зауважимо, що атеїзм персонажів роману все ще зберігає у собі вплив тисячолітньої християнської культури Європи – як вцілілі жертви, так і колишні наглядачі Освенціма шукають спокути і заспокоєння у стінах монастирів, а сам Адріа визначає свої передсмертні записки як сповідь. У пошуку притулку для своїх понівечених душ вони звертаються до Бога, в якого не можуть вірити, до Бога як неможливої можливості.

Коли товариш Адріа, Бернат Плесса, під час екскурсії до колишнього монастиря намагається звернути увагу друга на велич місця, Адріа зауважує, що “християнський Бог мстивий і злопам’ятний. Якщо ти помиляєшся і не каєшся, Він карає тебе вічним пеклом. Мені це здається настільки надмірною карою, що я не хочу мати з таким Богом нічого спільного”. Однак найбільше від віри в Бога його відвертає реальність зла. “Зло. Чому твій Бог його допускає? Він не викорінює зло, він обмежується тим, що карає лиходія вічними муками. Чому Він не викорінює зло?” – постійно намагається зрозуміти каталонський геній. Ці запитання супроводжують усе життя Адріа – не випадково свою автобіографічну сповідь він пише на звороті сторінок свого так і не виданого філософського трактату присвяченого проблемі зла.

Працюючи над трактатом, Адріа відчував, що гори списаних сторінок не наближали його до відповіді на питання де криється зло. Він розуміє, що зло не може обмежуватися до внутрішнього світу окремої людини, але ще менше його влаштовувала думка про те, що причиною зла є диявол. Зрештою, Адріа так і не знайшов відповіді на питання про глибинну природу і витоки зла, показуючи натомість усю багатоманітність його форм і проявів. Зло – це маніакальне бажання володіти речами. Так, жага заволодіти золотим медальйоном привела до вбивства і збезчещення, а в підсумку він все одно опинився в мерзенних руках злодійки; задля того, щоб здобути дорогоцінну скрипку Сторіоні, люди впродовж віків йшли на вбивство, зраду, обман. Зло – це нездатність зберігати вірність у коханні (попри незмінну любов до Сари Адріа так і не зміг звільнитися від інтрижок на стороні) і в дружбі (зрештою, найближчий друг Адріа Бернат видав його сповідь як власний геніальний роман, привласнивши таким чином усе його життя). Але насамперед, зло – це насильство, яке не може бути виправдане за жодних обставин (жорстокість середньовічної інквізиції, концентраційні табори з їх страхітливими експериментами над людьми, насильство над жінками), а також небажання усвідомити фундаментальну цінність Іншого саме як Іншого, нездатність перестати нав’язувати Іншому свій спосіб думання і життя, дозволивши Іншому залишатися собою.

Із проблемою зла неминуче пов’язана тема спокути, яка є однією із наскрізних у романі. Спокутування лиходіями із концтаборів своїх злочинів і спокутування вцілілими в’язнями своєї справжньої, а частіше уявної нездатності зарадити загибелі своїх найдорожчих. І тут у кожного свій шлях. Колишній керівник нелюдських експериментів над дітьми Аріберт Фойгт так і не розкаявся у злочинах, а лікар Конрад Будден, один із виконавців цих пекельних експериментів, все життя намагався ні, не отримати прощення, бо це здавалося йому неможливим, а хоча б якось виправити пекельну реальність сучасного світу, працюючи лікарем-волонтером у дикій африканській місцевості. Хаїму Епштейну вдалося вціліти у Освенцімі, але через декілька років після війни він покінчив з собою у мирній Франції, не в силі жити у тіні спогадів пережитих болю і відчаю. А Маттіас Альпаертс, який втратив у концтаборі своїх найдорожчих доньок – Тру з темно-русявим волоссям, чорняву Амелію та сонячне малятко Жульєт, а також хвору дружину і тещу, зумів дожити до старості, відмовившись від помсти.

Власне, сповідь Адріа також є спробою спокутування, спокутування перед мертвими і живими. Вона нагадує, що ми відповідальні за усе, що відбувається у світі. Пишучи про наповнену стражданнями історію Європи, Адріа заново переживає скорботу незліченних жертв людської жорстокості, залишивши читачам пронизливий заклик до самопізнання, милосердя і усвідомленого прощення. І, читаючи сповідь Адріа, мені разом з багатьма персонажами його твору хочеться сказати “Confiteor, Dominus. Confiteor: mea culpa.”

Print Friendly

Facebook comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


*