Поль Рікер і атеїстичні “володарі підозри”

З часів Просвітництва атеїзм розглядається церквою як серйозна загроза і один із найбільш актуальних апологетичних викликів, що стоять перед християнською думкою. Багатьма християнами, особливо на території колишнього домінування атеїстичного режиму, атеїзм сприймається як небезпечна помилка, що має своє коріння в моральних відхиленнях її засновників. Втім, усвідомлюючи необхідність явити світові живе і сильне свідоцтво своєї віри, християни повинні пам’ятати, що сучасний світ досі перебуває під впливом атеїстичного клімату навіть за умов наростання тенденцій «постсекулярності». Тому так важливо, щоб християни остерігалися поспішного засудження атеїзму, керуючись тільки пропагандистськими цілями. Критична оцінка атеїзму не повинна бездумно переростати в  його узагальнене заперечення як нелюдського, аморального і збоченого світогляду.

У зв’язку з цим, варто звернути увагу на оцінку французьким протестантським філософом Полем Рікером найвідоміших атеїстичних мислителів (Ніцше, Фройда і Маркса) як «володарів підозри».[1] Розроблена ним «герменевтика підозри» відкидає можливість довіри до буквального і безпосереднього рівня тексту, розглядаючи його як засіб маскування справжніх політичних інтересів, волі до влади, прихованих бажань і страхів. Мета інтерпретації полягає у тому, щоб виявити факт приховування інтересів і демістифікувати їх. У ширшому сенсі, для Рікера герменевтика підозри – це спосіб інтерпретації соціальних і культурних феноменів, який намагається розкрити їх приховані механізми, показати, як різні аспекти життя суспільства і культури насправді є не тим, що ми про них думаємо, а засобами, за допомогою яких ми уникаємо реалій життя і пригнічуємо інших та самих себе. Таким чином, для філософів підозри весь культурний вимір людського існування, до якого належать питання етики і релігії, має приховане значення, що вимагає особливого способу розшифрування, зривання масок. Як зазначає Рікер, «релігія має значення, про яке віруючий і не підозрює, оскільки властиві їй специфічні засоби маскування приховують її власний витік від вивчення за допомогою свідомості»[2]. З цієї причини, релігія потребує такого герменевтичного підходу, який відповідав б її «способу маскування». На думку Рікера, таким підходом є техніка інтерпретації релігії як «ілюзії». Ілюзію однак варто розглядати як «функцію культури», що аж ніяк не є тотожною епістемологічній неправді або моральній брехні. Зміст ілюзії полягає у схильності людської свідомості маскувати свої справжні значення, які може розгледіти лише погляд недовірливого критика. Отож, з точки зору герменевтики підозри, релігія – це не просто набір хибних уявлень про реальність, а симптом глибинних соціальних і психологічних причин, які змушують людей триматися цих уявлень, приховуючи свої справжні прагнення та цінності. Завдання герменевтики підозри, таким чином, полягає у тому, щоб розкрити або прояснити релігійні ілюзії, від яких людські істоти так довго залежали, виявляючи і, наскільки це можливо, трансформуючи латентні причини людської поведінки.

Рікер наголошує, що до «володарів підозри» не слід ставитися як до скептиків. Їх можна розглядати як великих «руйнівників», однак у Гайдеггерівському розумінні руйнування, як невід’ємного моменту будь-якої нової побудови. Це руйнування дозволяє поставити питання про пізнання справжнього змісту мислення, розуму і навіть віри. На переконання Рікера, Ніцше, Фройд і Маркс «відкрили горизонт для більш автентичного слова, для нового закону істини»[3]. Вони зробили це шляхом розшифрування, декодування вираження смислу у свідомості. Тому Рікер закликає не «протистояти їм у їх сумніві, а зрозуміти їх прозорливість»,[4] тобто визнати, що свідомість не є такою, якою вона сама себе уявляє, а також встановити таке відношення між явним і прихованим, яке відповідає тому, що свідомість створює між явленням речі і її реальністю.[5]  Християнські богослови відповіли на герменевтику підозри по-різному. Вона швидко стала важливим компонентом екзегетичних практик і стратегій соціальної критики в різних напрямах теології звільнення. Зокрема, дослідник Нового Завіту Кетрін Гріб, спираючись на доробок феміністичної теології, стверджує, що Писання вчить про застосування герменевтики підозри у чотирьох важливих сферах: в оцінці прозорості діяльності людського розуму; у ставленні до панівних політичних структур і богословського дискурсу, що їх підтримує; в застосуванні домінуючої традиції інтерпретації досвіду, і навіть у прочитанні самого Писання. З іншого боку, представники радикальної ортодоксії намагалися піддати саму герменевтику підозри свого роду мета-підозрі, беручи реванш у критиків християнства шляхом виявлення упередженої схильності «пророків підозри» до сумніву. Специфічний підхід до герменевтики підозри розробив Меролд Вестфал, витлумачивши її у християнських категоріях. У своїй відомій праці «Підозра і віра: релігійні використання модерного атеїзму» цей американський протестантський філософ підкреслює, що у Маркса, Ніцше і Фройда ми можемо навчитися «запитувати у будь-якої теорії не тільки, що вона стверджує, і чи є це правдою, але і чому вона це стверджує, у чому полягає її функція, які інтереси привели до її прийняття, який спосіб життя легітимізувала ця мовна гра?»[6]

Іншими словами, атеїстичні мислителі нагадують християнам про необхідність постійної самоперевірки, вони кидають виклик усталеним ідолам, фетишам і забобонам, а також пасивному ставленню християн до бідності, пригнічення, воєн та інших форм соціальної невлаштованості, що мають місце в нашому суспільстві.

Ця публікація є частиною дослідження, присвяченого атеїстичним “володарям підозри” та значенню їх критики християнства для сучасної церкви. У наступному дописі мова йтиме про методологію потенційної рецепції герменевтики підозри у протестантському богослов’ї.


[1] Рикёр П. Конфликт интерпретаций. Очерки о герменевтике / Пер. с фр. и вступ. ст. и коммент. И.С. Вдовиной. — М.: Академический Проект, 2008. – С. 223.

[2] Ibid., 591.

[3] Ibid., 223.

[4] Ibid., 224.

[5] Grieb, A. K. Feminist or faithful? How Scripture teaches a hermeneutics of suspicion. Sewanee Theological Review 41, no. 3 (1998): 264.

[6]Merold Westphal, “The Cheating of Cratylus (Genitivus Subjectivus),” Modernity and Its Discontents, ed. Caputo, Marsh, and Westphal, New York, 1992, 176.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *