У спеціальному випуску журналу “Філософська думка” Sententiae” № 3, 2012 р. серед інших публікацій вийшла моя стаття “ПРОЕКТ МЕРОЛЬДА ВЕСТФАЛА ТА ЙОГО ВНЕСОК У ФОРМУВАННЯ ГЕРМЕНЕВТИКИ ХРИСТИЯНСЬКОЇ СПІЛЬНОТИ У КОНТЕКСТІ ПОСТМОДЕРНУ”

Основний зміст статті

У середовищі консервативних християнських теологів досить поширена думка про те, що засадничі теми філософії постмодерну та фундаментальні твердження ортодоксальної християнської теології є взаємовиключними. Американський дослідник континентальної філософії релігії Мерольд Вестфал не поділяє цього переконання. На його думку, навіть якщо деякі постмодерністські філософи займають антирелігійні позиції, центральні теми та напрямки аргументації їхніх філософських систем не були розроблені в контексті критичного ставлення до релігійності. Тому Вестфал вважає можливим і необхідним християнське «присвоєння» певних тем філософії постмодерну, тобто пошук «серед-нього шляху» між тотальним запереченням постмодерністських концепцій і їхнім некритичним прийняттям. Суть цієї стратегії полягає у «реконтекстуалізації», тобто у вилученні певних філософських тем із контексту антихристиянських або атеїстичних настанов, у яких вони сьогодні мисляться, й у їхньому наступному формулюванні в рамках вихідних засад християнського теїзму, що, як наполягає Вестфал, і є їхньою справжньою домівкою. Так, наприклад, він пропонує шукати витоки постмодерністської «герменевтики підозри» в богослов’ї гріхопадіння та гріховності людини, особливо в ученні Павла про ноетичні наслідки гріха, відповідно до якого людські істоти «правду гамують неправдою» (Рим. 1:18). «Герменевтика скінченності» з її акцентом на «вмонтованість» людського розуміння в культурні конструкції є відкритою для богословського вчення про створеність людини.

Вестфал стверджує, що хоча багатьом постмодерністським філософам властиві атеїстичні переконання, їхні аргументи насправді не стільки заперечують існування Бога, скільки доводять, що людські істоти індивідуально чи колективно не володі-ють статусом і авторитетом божественності. Об’єктивне знання реальності, сприй-няття дійсності, так би мовити, «очима Бога» є для нас неможливим. Таким чином, постмодернізм допомагає християнам зрозуміти, що богослов’я ніколи не зможе сягнути рівня «сутнісного знання про Бога» і, власне, має відмовитися від такого роду претензій. Оскільки людські істоти є обмеженими та скінченними, а Бог – абсолютний і нескінченний, то богослов’я нездатне досягнути такого рівня знання Бога, яким Він сам володіє про себе, знання, позбавленого двозначності, неясності, таємниці або інших епістемічних обмежень. Той факт, що богослов’я мислить про абсолютного й нескінченного Бога, не переносить атрибути абсолютності та нескінченності на сам богословський дискурс. Вестфал зазначає, що богословські твердження – це в найкращому разі спроба роздивитися Бога крізь «дзеркало» або «тьмяне скло» (1 Кор. 13:12). Бог відкриває нам себе з урахуванням нашого обмеженого стану, залишаючись при цьому поза межами нашої системи вимірів. Згідно з принципом «епістемологічного смирення», мета богослов’я полягає в тому, щоб «мислити про Бога так, як люди повинні мислити про Бога, а не так, як Бог мислить про Бога»

Мерольд Вестфал належить до тієї групи учених, які використовують концепти континентальної філософії для розробки нових підходів у теології та філософії релігії. У цій групі, яка охоплює таких відомих мислителів, як Карл Рашке, Марк Тейлор, Джон Капуто, Вестфал представляє консервативніший напрям. Він послідовно сповідує ідеал «смиренної епістемології», що усвідомлює скінченність і моральну слабкість людського пізнання. Формулюючи постулати пост-секулярної християнської апологетики, Вестфал нагадує нам, що справжня мудрість починається зі смиренні та відданості. Звертаючись до спадщини сучасних континентальних філософів (зокрема, Емануеля Левінаса, Жака Дерріда та Жан-Люка Маріона), а також до К’єркегора та Гайдеґера, він стверджує, що західній філософській традиції властиво сприймати Бога, світ, інших людських істот як таких, що перебувають у розпорядженні людського суб’єкта. Тому Вестфал підтримує проект Гайдеґера, спрямований на подолання «онтотеології» й на розвиток іншого способу мислення, яке приділяє належну увагу інакшості інших і протистоїть тенденції до редукції образу іншого за нашою подобою. Намаганням сприймати реальність як цілком зрозумілу для суб’єкта бракує належної уваги до космологічної, епістемічної та етично-релігійної трансцендентності. Застосовуючи засади гадамерівської герменевтики для формулювання принципів християнської інтерпретації, Вестфал розробляє середній шлях між крайнощами герменевтичного відчаю та герменевтичної зарозумілості, наголошуючи, що визнання відносності інтерпретації Писання не означає суцільного релятивізму.