Вольф М. По подобию Нашему. Церковь как образ Троицы / пер. с англ. О. Розенберг – Черкассы: Коллоквиум, 2012. – 424 стр.

Перше видання книги Мирослава Вольфа на пострадянському просторі є важливим внеском у розвиток східноєвропейського євангельського богослов’я, зокрема, вчення про Триєдиного Бога і еклезіологію.

Завдяки виданню цієї книги, що стала вже класичною, для багатьох християн відкривається можливість з першоджерела познайомитися із творчістю одного з найбільш впливових сучасних християнських богословів. Книги М. Вольфа «Виключення і прийняття: богословське дослідження ідентичності, інакшості, і примирення» (1996), «Безкоштовно: дарування та прощення в культурі, позбавленій благодаті» (2005), «Кінець пам’яті: пам’ятаючи справедливо в жорстокому світі» (2006), а також багато інших міцно увійшли до скарбниці найбільш глибоких і актуальних богословських досліджень сучасності.

У чому ж причина такого серйозного інтересу до творчості М.Вольфа? Можливо, частково цей інтерес викликаний неординарною особистістю самого богослова. Вольф народився (1956 р.) і виховувався в сім’ї пастора п’ятидесятницької церкви у колишній комуністичній Югославії. Багато аспектів богословських пошуків Вольфа пов’язані з його дитячими та юнацькими роками. Зокрема, він на особистому досвіді випробував виклики політичного і соціального гноблення, з якими зустрічається меншість в тоталітарному суспільстві, йому знайомі небезпека втрати церквою свого екуменічного покликання і жахи міжнаціональних конфліктів. Саме ці переживання зумовили такі ключові теми богослов’я Вольфа, як безумовність Божої любові, важливість дієвої любові до ворогів, значення прощення і турботи про всіх стражденних.

Богословська освіта, отримана в семінарії Фуллера, ближче познайомила Вольфа з сучасними богословськими напрямами, зокрема, з латиноамериканським богослов’ям звільнення і феміністським богослов’ям, а також викликала інтерес Вольфа до необхідності втілення християнської віри в суспільному просторі. Навчання в Тюбінгенському університеті під керівництвом Ю.Мольтмана зумовило вплив на Вольфа ідей Мольтмана про необхідність інтерпретації соціальності християнської віри у світлі осмислення Трійці як спільноти божественних особистостей, а також його розуміння есхатологічного виміру християнської віри.

Ці особливості богослов’я Вольфа знайшли своє яскраве відображення у книзі «За подобою Нашою. Церква як образ Трійці». Її ключова ідея полягає у твердженні про необхідність розглядати Трійцю як реальність, яка визначає кожну грань життя церкви. При цьому, у руслі східного богослов’я Вольф бачить буття Бога у спільноті трьох Божественних іпостасей. Він вважає доцільним відмовитися від ідеї єдиної численно ідентичної божественної природи, і натомість розглядати єдність Бога перихоретично. Цей підхід становить основу тринітарного богослов’я, згідно з яким кожна з божественних іпостасей не тільки підтримує відносини з іншими іпостасями, але і, як активний особистісний центр, живе всередині їх (С. 254). Вся помісна церква, наполягає Вольф, повинна розглядатися у послідовно тринітарному контексті. Симетрична взаємність відносин між іпостасями Трійці корелюється з образом церкви, де всі християни служать один одному дарами Духа. Як і божественні іпостасі, вони пов’язані відносинами, в яких кожен одночасно віддає і приймає (С. 275). Церква переображується на подобу Трійці через спільне для всіх християн наповнення Духом Божим.

Яким чином книга хорватського протестанта, професора школи богослов’я в Єльському університеті може бути цікавою для українського читача? Насамперед, її можна розглядати як своєрідний вступ до еклезіологічних моделей основних християнських традицій. Зважений та екуменічний підхід Вольфа дозволяє йому, не відмовляючись від власних симпатій до еклезіології євангельського протестантизму, об’єктивно висвітлити особливості тринітарного та еклезіологічного богослов’я католицизму та православ’я. В якості репрезентантів цих християнських традицій вибрані такі впливові богослови як Йозеф Ратцінгер (з 2005 р. Папа Римський Бенедикт XVI) та митрополит Пергамський Йоан Зізіулас.  Еклезіологію вільних церков Вольф розглядає на прикладі богослов’я одного з засновників баптизму Джона Сміта, наголошуючи на необхідності врівноваження її індивідуалістичної спрямованості розумінням церкви як спільноти. Отож, книга є не просто пропедевтикою до християнської еклезіології, а сміливою спробою збагатити індивідуалістичну  еклезіологію протестантизму відновленою увагою до Трійці як спільноти і моделі інтерпретації церкви.

Розгляд еклезіології у світлі тринатірного богослов’я дозволяє Вольфу прийти до цілого  ряду висновків, котрі безумовно становлять актуальність, особливо для східноєвропейського євангельського християнства. Перш за все, необхідно наголосити на важливості розуміння природи церкви у світлі есхатологічного нового творіння Бога. Існуючі церковні спільноти – це передбачення і передчуття есхатологічного зібрання усього Божого народу. Вони лише на шляху до вічного спільного перебування з триєдиним Богом, коли здійсниться молитва Ісуса про повну єдність Божого народу в контексті спілкування іпостасей Трійці (Ів. 17:21). Питання церковності Вольф розглядає у зв’язку з діяльністю Святого Духа. Всюди, де Дух передбачає нове Боже творіння в історії і творить церкву, і є справжня церква. Це екуменічне визначення церковності не залишає місця для спроб обмежити Церкву Божу вузькими кордонами будь-якої з земних християнських інституцій. Крім цього, оскільки зв’язок кожної помісної спільноти з усіма, хто перебуває в Христі, забезпечує сам Христос, що перебуває через Духа в кожній спільноті, будь-які спроби досягнути єдності Божого народу за допомогою одних лише адміністративно-ієрархічних, доктринальних чи літургічних засобів не досягнуть поставленої мети. Людська спільнота перетворюється в церкву лише завдяки опосередкованому Духом зв’язку з триєдиним Богом і всією історією Божого народу. У серцевині цієї історії – радісна звістка про наближення Божого царства, проголошена у смерті і воскресінні Сина Божого.

Важливим застереженням звучать слова Вольфа про те, що Церква ніколи не стоїть над окремою спільнотою віри, вона живе лише в ній і разом з нею. Відтак усі деномінації, союзи та інші регіональні, національні або культурні об’єднання помісних спільнот можуть бути названі церквами лише в соціологічному, але не в богословському змісті. Більше того, актуалізуючи еклезіологічні погляди Сміта і Вільних церков, Вольф наголошує, що союзи, деномінації та ради існуючих церков не можуть претендувати будь-яку владу над помісними церквами. Щоб бути церквою помісна спільнота не зобов’язана комусь підкорятися, вона у цьому сенсі є незалежною і самодостатньою, оскільки вся повнота Христа присутня в ній Духом Святим. Інші церкви можуть втручатися в життя помісної спільноти лише за умови, що під загрозою перебуває її церковність. Враховуючи нарощення доцентрових сил та тенденцію до ієрархізації вітчизняного євангельського християнства, ці аспекти богослов’я Вольфа заслуговують на особливу увагу.

Вносячи корективи в індивідуалістичну еклезіологію протестантизму та ієрархічну еклезіологію православ’я і католицизму, Вольф розглядає церкву насамперед як спільноту, зібрання людей, які спільним багатогранним визнанням віри разом творять церкву через дію Духа Святого. Українському євангельському християнству, яке зазнало чимало шкоди через публічні скандали, викликані наділенням окремих осіб надмірними духовними повноваженням, варто звернути увагу на нагадування Вольфа, що «Христос приходить у церкву не через вузькі ворота рукопокладених служителів, а завдяки динамічному життю всієї церкви» (С. 187). Наявність служителів не є неодмінною умовою церковності. Церква – це «відкрита система», спільнота взаємозалежних суб’єктів, посередницьку функцію у спасінні відіграють не тільки священнослужителі, але всі члени спільноти. Святий Дух творить церкву не через посередництво офіційних служителів, а через спільне визнання віри усього Божого народу (С. 282). Беручи до уваги взаємозалежність і взаємність спільного життя членів церкви, Вольф визначає її як спільноту «взаємного віддавання і прийняття».

Вольф віддає належне необхідності imitatio, наслідування Христа, готовності дозволити Йому управляти життям віруючих як критерію церковності. Однак він робить важливе застереження, що церква самопроголошених святих неминуче вироджується у зібрання самовдоволених лицемірів (С. 182). Як часто поспішні висновки про нецерковність інших християнських груп робляться на підставі оцінки моральних якостей їх учасників. Однак, як підкреслює Вольф, святість церкви залежить не від святості її членів, а від присутності Христа, який їх освячує. Христос не покидає спільноту через відсутність плодів, хоча це й може свідкувати про його відсутність в ній. Багатьом з нас потрібно дослухатися до нагадування Вольфа, що церква – це не елітний клуб досконалих людей, а зібрання грішників, що постійно розкаюються у своїх гріхах і просять прощення у Бога. Викривальний тон іноді свідчить не стільки про прагнення до святості, скільки про намагання прикрити власну гріховність і нестачу любові.

Для еклезіології Вольфа також властива висока оцінка таїнств хрещення і Вечері Господньої. Пострадянський євангельський протестантизм намагається уникати сакраментальної термінології, ведучи мову швидше про «новозавітні постанови» або «заповіді Христа», аніж про таїнства. Вольф же наголошує, що таїнства, як засоби відкупительної благодаті і форма визнання віри, належать до сутності церкви. Саме через хрещення людина стає християнином, а приймаючи Вечерю Господню вона залишається у цьому покликанні, тому «без хрещення і Вечері Господньої немає церкви» (С. 189). У свою чергу дієвість таїнств обумовлена вірою, коли вони приймаються як втілення діяльності Бога.

Однією з ключових характеристик проекту Вольфа є його переконаність, що відкритість кожної церкви до всіх інших церков є обов’язковою умовою церковності. Адже лише у діахронічному і синхронічному спілкуванні з усіма християнськими спільнотами церковна спільнота сповіщає есхатологічну єдність Божого народу. Ізолюючи себе від інших церков, спільнота або виявляє свою віру в іншого Христа або зрікається від Христа і Господа всіх церков і всього світу. Відтак відкритість назустріч іншим церквам виступає у Вольфа у якості міжцерковного мінімуму. Беручи до уваги властиві вітчизняному протестантизму тенденції до самозамкнутості і ізольованості, а також неготовність стати на шлях спілкування з іншими церквами через спільне визнання віри і міжцерковний діалог, прозріння Вольфа володіють значним потенціалом нагадати церквам про небезпеку перетворення з церкви Божої у закритий релігійний клуб. Свідомо відділившись від інших церков і не шукаючи спілкування з ними, помісна церква не відповідає Трійці, яка завжди перебуває в спілкуванні і відкрита для інших. Відкритість церкви не повинна обмежуватися колом інших спільнот, а поширюватися на всіх людей. Без цієї відкритості церкви не може здійснити своє основне призначення – сповідувати свою віру. Крім цього, відкритість означає, що церква не може зачиняти двері для будь-кого, хто сповідує свою віру в того ж Господа і Спасителя. Як радикально зазначає Вольф, «церква, де царює дискримінація – не просто погана церква, – вона взагалі недостойна цього імені» (С. 196).

Звісно, у рамках короткої рецензії важко навіть побіжно згадати про глибокі і актуальні богословські прозріння Вольфа. Тому закликаю читачів особисто познайомитися з книгою та осмислити її значення для свого контексту.