“Чия спільнота? Яка інтерпретація?” (2) Мерольд Вестфал про потребу інтерпретації та її мету.

Продовження огляду книги американського філософа релігії Мерольда Вестфала «Чия спільнота? Яка інтерпретація? Філософська герменевтика для церкви» (Westphal, Merold. Whose Community? Which Interpretation? Philosophical Hermeneutics for the Church. Grand Rapids, MI: Baker Academic, 2009). Перша частина тут.

Потреба в інтерпретації

Вестфал наголошує, що інтерпретація є необхідним і неминучим аспектом читання Писання. Але герменевтична теорії багатьох мирян, пастирів та богословів полягає в запереченні необхідності інтерпретації. Цей підхід ґрунтується на припущенні, що «інтерпретація є випадковим і невдалим явищем, що її можна і потрібно уникати, коли тільки це можливо» [1]. Вестфал зазначає, що цей підхід відноситься до давньої філософської традиції. яка бере свій початок від філософії Платона. Цей «наївний реалізм» стверджує, що «десь там» існує реальний світ, і ми можемо пізнати реальність такою, якою вона є, іншими словами, наші думки про світ відповідають йому. Недолік цього підходу полягає в його «претензії на безпосередність» в розумінні реальності та в запереченні неминучості посередництва світу для нас за допомогою, в кантівській термінології, «форм і категорій» людського розуму. Існує важлива богословська причина для того, щоб християни залишалися «кантівськими нереалістами»: ми не можемо ототожнити наше обмежене пізнання дійсності із нескінченним знанням Бога. Коли «наївний реалізм» застосовується до читання Писання, він формує переконання, що ми можемо збагнути значення тексту за допомогою інтуїтивного прочитання без жодної інтерпретації, яка начебто приносить суб’єктивне упередження в процес читання. Мотивація для впровадження такої герменевтичної теорії полягає в прагненні зберегти відповідність між теорією істини і поняттям об’єктивності. Вестфал наголошує, що звернення до інтуїції важко підтримувати, тому що воно засноване на певній філософській традиції. Іншою проблемою є те, що звернення до інтуїції в різних контекстах свідчить про можливість «конфлікту інтуїцій». Вестфал підкреслює, що «прочитання завжди є частковим і перспективним», але перспективна різноманітність може вказувати на сумісність і взаємне доповнення, а не тільки на релятивізм[2].

Мета інтерпретації

Для детальнішого обґрунтування своїх поглядів Вестфал звертається до герменевтичного проекту Г.-Г. Гадамера, який всупереч декартівській епістемології стверджує, що інтерпретатор завжди підходить до тексту з певним набором упереджень[3]. У Гадамера наявність упереджень не трактується негативно, саме вони, формуючи особистість, роблять для неї можливим розуміння і тлумачення. Таким чином, інтерпретація Писання також завжди відбувається під впливом існуючих передрозумінь, упереджень і передумов. Інтерпретація пов’язана з «місцезнаходженням» читача в історії, мові, соціальному класі, культурі і традиції; він позбавлений можливості вирватися з цього «герменевтичного кола». Вестфал стверджує, що відносність міркування не зумовлює радикального релятивізму. «Ми не повинні думати, що герменевтичний відчай («все годиться») і герменевтична зарозумілість («у нас є єдина істина інтерпретація») є єдиними альтернативами. Прагнучи досягнути кращого розуміння і тлумачення, ми повинні визнати, що ми можемо бачити і інтерпретувати лише «крізь тьмяне скло»  або «в дзеркалі», і що ми знаємо «тільки частинно» (1 Кор. 13:12).

Занепокоєння з приводу релятивізму в поєднанні з невідступним бажанням досягнути об’єктивності є однією з передумов появи догматизму. Вестфал зазначає, що усім нам хотілося б бути впевненими у тому, що наші інтерпретації Писання є правильними, але з цього прагнення не випливає, що нам потрібні запоруки істинності цих інтерпретацій або що такі запоруки взагалі можливі[4]. При цьому слід враховувати, що тлумачення тексту не може бути довільним, на нього діють обмеження, встановлені в самому тексті, його змісті і задумі. На думку Вестфала, «було б нерозумно стверджувати, що існує одна “остаточна” теологія, яка є правильною, а всі інші хибні (хоча теології, як і інші інтерпретації / переклади, можуть помилятися). Швидше, було б доцільним порадитися з різними «кращими» теологіями, якщо ми хочемо зрозуміти Біблію і зрештою її суть: Бога і наше ставлення до Нього» [5]. Християни повинні підтримувати розмову один з одним, шукати спільні риси, дотримуючись «герменевтики примирення». Однак кінцевою метою герменевтичного проекту Вестфал не є конвергенція. Він хоче відкрити читачів до голосу божественного Іншого, який промовляє через Писання. Через цю відкритість читач дозволяє перетворити себе у зустрічі з текстом. Вестфал наголошує: «Недостатньо визнавати  роль Духа у створенні Писання … Для нас однаково важливо слухати і чути, що Дух промовляє (теперішній час) до церков – Слово і Дух. Коли цей лозунг стає практикою, а не просто теорією, божественно трансцендентний голос Святого Писання втілиться в людській мові, і ми почуємо голос самого Бога в нашій скінченній і впалій інтерпретації» [6]. Така інтерпретація дає більш глибоке розуміння «того, що значить бути народом Божим, спільнотою, що поклоняється, молиться, свідчить та служить, і що значить бути людиною віри, яка належить до цього народу». [7]



[1] Merold Westphal, Whose  Community? Which Interpretation? Philosophical Hermeneutics for the Church (Grand Rapids, MI: Baker Academic, 2009), 18.

[2] Ibid., 26.

[3] Russell Meek, “Hans-Georg Gadamer: His Philosophical Hermeneutics and Its Importance for Evangelical Biblical Hermeneutics,” Eleutheria: Vol. 1: Iss. 2 (2011), Article 3.

[4] Ibid., 86

[5] Ibid.,107.

[6] Merold Westphal, Whose  Community? Which Interpretation?, 156.

[7] Ibid., 125.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *