У попередньому пості я обіцяв детальніше розглянути основні богословські положення одного з найбільш впливових постмодерністських християнських авторів Браяна Макларена (на основі його найновішої книги “New Kind of Christianity”). Ось результат прочитання першої частини книги.

Розпочнемо аналіз книги з розгляду ідей автора щодо загального сюжету, великої картини Біблії. На думку Макларена, переконання у наявності у Біблії сюжетної лінії, за допомогою якої ми оцінюємо весь людський досвід, становить основу сучасної версії християнства на Заході.

Макларен про традиційну версію сюжетної лінії Біблії

Традиційне розуміння біблійного сюжету у зображенні Макларена включає наступні епізоди: 1) стан абсолютної досконалості у Едемі; 2) падіння і первородний гріх; 3) Божий осуд; 4) спасіння; 5) вічність (небеса або пекло). Вся концепція викликає у Макларена відверте несприйняття, особливо ж різку критику він спрямовує на останній пункт. Автор риторично запитує: якщо історія бере свій початок з існування однієї категорії речей (добрих і благословенних), і закінчується тим, що частина людства потрапляє на небеса, а решта (наче побічний продукт) засуджується на жахливі і безкінечні страждання, то, можливо, було б краще, якби така історія взагалі не розпочиналася? Слідом за цим, він ставить цілий ряд запитань, що визначають напрям його роздумів: чи морально вірити в такий сюжет біблійної історії? Чи вірили в нього біблійні персонажі? Чи насправді про таку сюжетну лінію йдеться у Писанні? Чи вірила таким чином рання церква? Чи таке бачення біблійного нарративу приводить до більш піднесеного розуміння Бога, до повнішого єднання з Христом і глибшого переживання Святого Духа? Зрештою, чи мотивує воно нас любити  усім серцем Бога, ближнього, чужинця і, ворога?

Хибність традиційного прочитання біблійного нарративу Макларен вбачає у тому, що воно було породжене синтезом грецької філософської традиції (особливо вчення Платона і неоплатонізму) із політико-економічними і військовими домінантами Римської імперії. Грецька філософська думка зумовила дуалістичний характер елліністичного світогляду (античне протиставлення профанного фізичного світу змінних речей сакральному метафізичному світу незмінних ідей бачиться автору і в модерністських антитезах «капіталізм проти комунізму», «ліві проти правих» або «консерватори проти лібералів») та його невпинне намагання пізнати «абсолютну, об’єктивну філософську істину». Античний розум переосмислив автентичну сюжетну лінію Біблії, трансформувавши добрий Едемський сад у трансцендентний світ ідей Платона, в якому все перебуває у незмінному стані досконалості. Непослух перших людей став трактуватися як онтологічне падіння, як перехід із досконалого платонівського буття до недосконалого арістотелівського становлення. Макларен переконує, що у грецько-римській версії біблійної історії сам образ Бога став дивовижно нагадувати не стільки єврейського Елохіма, скільки античного Теоса, який створив досконалий світ, що невпинно деградує і занепадає через гріхопадіння. Відбулися кардинальні зміни і в розумінні спасіння, яке стає можливим, коли Теос знаходить спосіб простити зламане занепале творіння  та повернути його з арістотеліанського становлення до вічного платонівського буття (досконалого безкінечного і незмінного стану миру та радості на небесах). Ті, хто не увійшли у число спасенних, не припинять своє існування, їх вічна доля – в грецькому гадесі, де не існуватиме жодної можливості для покаяння. Отож, зрештою історія завершиться тим, що Теос і досконалі душі перебуватимуть у блаженстві на небі, а решту людей страждатимуть у безкінечних муках пекла. На думку Макларена, саме так в загальних рисах виглядає «добра новина», яку проповідує західне християнство (безсумнівно, вкрай тенденційне твердження). Спроби «очистити» або «реформувати» її здаються йому приреченими на невдачу, принаймні до тих пір, поки християни не відновлять розуміння біблійного сюжету як єврейської історії, яка через Ісуса включає все людство, поки вони не повернуться до Бога Авраама, Ісаака і Якова, а не Бога грецьких філософів і римських можновладців.

Виміри біблійного нарративу за Маклареном

Відновлена біблійна розповідь бачиться Макларену як потужна, смілива непередбачувана історія, яка резонує з життям і вченням Ісуса, продовжується і розгортається в Ньому. Ця історія запрошує людей до участі в ній, але не в ролі пішаків на космічній шахівниці, а в якості «творчих протагоністів і молодших партнерів Бога» у історії творіння. Вона розпочинається з доброго світу книги Буття, який пульсує, вібрує і змінюється, а не з елліністичного царства стерильної досконалості («добре» залишає можливість для «кращого», тоді як досконалість статична). Відмінність між динамічною добротою Елохіма і статичною контрольованою досконалістю Теоса стає ще більш очевидною в трактуванні Падіння (На думку Макларена, перші розділи книги Буття написані міфологічною мовою, тому, незважаючи на їх велике значення і багату мудрість, вони не повинні сприйматися буквально, їх призначення – помістити нас у рамки біблійної історії і зорієнтувати в ній, щоб ми знали як нам слід жити). У світі Елохіма, зазначає Макларен, немає місця для ізольованого моменту Падіння як «зсуву від стану до розповіді», Бог не відповідає на втрату досконалості обіцянкою вічного осуду і зруйнування планети. Натомість біблійна історія розгортається як вражаюча розповідь про співчуття і становлення, як пристрасна сага, що оспівує Боже терпіння, Його вірність і невпинне прагнення виправити помилки, породжені людською бунтівливістю і глупотою.

Розглядаючи події в Едемському саду, Макларен зауважує, що у застереженні Бога першим людям не містилося згадки про те, що у випадку непослуху вони будуть духовно відділені від Бога і засуджені на муки в пеклі, а їх природа буде пошкоджена «первородним гріхом», який відтепер передаватиметься спадково. Бог, як вважає Макларен, лише попередив Адама і Єву про покарання фізичною смертю, однак він милостиво простив їх, дозволивши їм страждати від наслідків їх непослуху. Із роздумів Макларена можна зробити висновок, що події в Едемі були до якоїсь міри корисними для перших людей, спонукавши їх покинути «гніздо» і перейти від способу життя збирачів і мисливців до ведення агрокультурного господарства. Відтак мова йде не про «онтологічне Падіння», а про крок вперед у соціально-економічному розвитку. Однак, Макларен тлумачить події в Едемі амбівалентно, вбачаючи серед їх наслідків і втрату людством початкового стану невинності,  і вільних стосунків з Богом. В такому ж руслі тлумачаться наступні події біблійної історії: кожен крок в суспільному та економічному поступі відкриває двері для нових форм зла і соціальної несправедливості. І щоразу Бог намагається виправити результати людських помилок, милостиво допомагаючи їм: Він забезпечив Адама і Єву одягом, захистив від вбивства Каїна, що здійснив перехід до міського способу життя, врятував Ноя і його сім’ю. Вибравши Авраама, Бог не відкинув інші народи, навпаки Його метою було забезпечити благословення для усіх. (Важко не погодитися з твердженням Макларена, що покликання Авраама виступає у ролі кульмінації розповіді книги Буття. В цій події розкривається перетворювальна діяльність Бога на тлі зростаючої деградації людського суспільства. Нащадки Авраама представлені як відповідь Бога не тільки на особистий гріх Адама і Єви, а й на соціальні гріх будівельників вавилонської вежі. Як зазначає, Е.Перріман, Ізраїль – це відповідь Бога на зарозумілість імперії і супутнього факту появи різних народів, змішання мов та розселення людства по всій землі (Бут. 11:9).

Таким чином, беручи книгу Буття як основу біблійного нарративу, Макларен приходить до висновку, що Божа драма Писання не відповідає традиційній схемі (початкова досконалість, падіння, осуд, спасіння, небесна досконалість і вічні муки у пеклі). В його прочитанні це розповідь про людські помилки і Божу вірність, схильність людини до непослуху і прагнення Бога до примирення, бажання людини до зла і бажання Бога здолати це зло. Це розповідь про те, як Бог створив добрий світ, який людство пошкодило. Однак, незважаючи на зло людського серця, Бог продовжує творити добро, і останнє слово, як і перше, за Ним.

Наступним важливим епізодом біблійного нарративу, в трактуванні Макларена, є події книги Вихід, яка продовжує сюжетну лінію Буття. Бог знову не залишає людство (цього разу – єврейський народ під владою єгиптян) у трагічних обставинах несправедливості і пригнічення, а втручається у перебіг подій, забезпечуючи визволення від тиранічної влади. Він стає на бік пригноблених і протистоїть утискувачам аж поки вони не будуть упокорені, а пригноблені не отримають свободу. При цьому, наголошує Макларен, Бог виявляє велике терпіння і до фараона, намагаючись привести його до покаяння. Зрештою, впертість і непослух ізраїльтян у другій частині книги Вихід свідчать про те, що звільнення народу від зовнішнього соціального поневолення є тільки частиною вирішення проблеми. Наступним елементом стає духовне формування за допомогою Закону і ритуалу, покликане забезпечити від внутрішнього рабства гріха (домінування страху, жадібності, нетерпеливості). Таким чином, книга Вихід виявляє гріх у соціально-системному і персонально-індивідуальному вимірах, доповнюючи образ Бога як Творця і Примирителя (книга Буття) рисами Визволителя від зовнішнього і внутрішнього рабства  (слід зазначити, що тема звільнення Богом пригноблених звучить впродовж усієї Біблії і справді є важливим кроком до повнішого розуміння біблійного нарративу; не менш важливо й те, що Бог закликає нас долучитися до Його дій задля принесення справедливості і примирення у всі сфери життя).

Останнім епізодом сюжетної лінії біблійного нарративу, яка розкриває образ Бога як  Примирителя, Макларен вважає провіщання («сакральну мрію») пророків про настання царства миру, що лише частково здійснилося у епоху царювання Давида і його нащадків. В період Вавилонського полону ідея царства трансформувалася: від землі і простору вона перейшла у вимір дня і часу. Обіцяна земля перетворилася у обіцяний час, в День Господній, пригноблювачі будуть скинуті, корупція і невірність зміняться на чесноту і моральну цілісність, коли благословення, справедливість і «шалом» Бога тектимуть як ріка і наповнять землю, як вода наповнює океани (Ісая 2:4, 11:6-9, 65:17-25, Йоіль 2:27-29, Осія 2:18-19, Микей 4:2-4). За словами Макларена, традиція трактувати ці тексти як такі, що стосуються далекого майбутнього (небес чи тисячолітнього царства) породжена впливом грецько-римського нарративу. Натомість автор запитує: а що, якщо ми живемо у нарративі творіння і примирення книги Буття, у нарративі звільнення і формування книги Вихід? Можливо, нам слід прийняти провіщання пророків як бачення майбутнього, до якого Бог нас запрошує? Що станеться, якщо ми будемо розглядати їх менше такими, що стосуються нашого вічного призначення поза межами історії , а трохи більше як дороговказну зірку у рамках історії, менше як буквальне зображення і передбачення і більше як поетичну обітницю і надію, менше як доктрину, про яку слід сперечатися, і більше як мрію, яка надихає нас до безперервної конструктивної дії?  Відтак Макларен неминуче приходить до ідеї про відсутність детерміністичного визначення майбутнього, історія розгортається без підготовленого заздалегідь сценарію. Підводячи підсумок, автор зазначає, що за такого бачення сюжету Біблії Бог сприймається як нестримний, пристрасний, співчутливий, творчий Визволитель, а не як космічний диктатор грецько-римського нарративу. Ці два образи неможливо примирити між собою, Бог грецьких філософів і римських імператорів має надто мало спільного з Богом патріархів і пророків. Він – Творець, Визволитель і Примиритель.

Критика

• Будуючи свої міркування на протиставленні «грецько-римського» і «єврейського» прочитання біблійного нарративу, автор насправді оперує неіснуючими концепціями. Його версія традиційного прочитання сюжету Біблії, як повністю спотвореного вченням Платона і Аристотеля, абсолютно безпідставна (зрештою, він трактує навіть пекло і небо як винаходи грецької філософії, не беручи до уваги, що вони є біблійними поняттям і термінами). Як історик, я знайомий з проблемою взаємодії ранньохристиянського богослов’я з античною філософією, однак Макларен пропонує надто примітивний і карикатурний варіант її розв’язання. Ніхто з християнських богословів ранньої церкви чи пізніших періодів не розвивав таку модель християнства, яку Макларен обрав в якості протагоніста для власної версії біблійного сюжету. Не випадково  він не посилається на жодного з християнських мислителів для того, щоб персоніфікувати «грецько-римську сюжетну лінію» Біблії,  як і не наводить жодного прикладу прочитання біблійного нарративу у запропонованому ним ключі давньоєврейськими авторами (власне Друга книга Баруха 56:5–6, Четверта книга Ездри 3:20–22 підтверджують факт гріхопадіння Адама і його негативних наслідків для людства). До прикладу, зауважу, що твердження автора про те, що стан творіння інтерпретувався церквою як “ідеальний стан” не має ні історичних, ані теологічних підстав. Створений світ традиційно розумівся як  “добрий”, тобто існуючий у спосіб, який Бог призначив йому бути, що ні в якій мірі не применшує можливості руху вперед і прогресу. З самого початку Бог скеровує творіння в майбутнє, коли Він в кінцевому підсумку зробить його місцем Свого перебування на землі.
• Макларен однозначно дотримується еволюційного підходу, використовуючи його для того, щоб відмовити в історичності тим біблійним подіям (наприклад, Потоп), які він вважає «глибоко турботними». До прикладу, на його думку, образ Бога в історії Ноя не є «морально прийнятним, етично задовільним і теологічно зрілим», бо стверджує такі неприпустимі для Бога риси як кровожерливість, мстивість і непостійність, відтак Макларен відмовляється сприймати події Потопу як такі, що реально мали місце. Аналогічним чином  він висловлює сумніви у реальності існування перших людей та подій Бут. 3, вважаючи мову перших розділів книги міфологічною, а не історичною.
• Гріхопадіння, на думку Макларена, не спричинило суттєвої зміни в людській природі, воно вплинуло тільки на її етичний характер, породивши моральну бунтівливість. У згоді з віровченням сучасного юдаїзму він заперечує християнське вчення про первородний гріх (що ставить його поза рамки історичної ортодоксії). При цьому Макларен спотворює біблійний текст, щоб поставити під сумнів основи «греко-римської лінії розповіді». Коментатори погоджуються, що застереження Бога про смерть у випадку непослуху стосується не  негайного виконання вироку, як стверджує Макларен, але остаточної смерті. За словами Макларена, падіння – це «класична історія становлення», ( С. 51), в якій «Бог виштовхує їх (Адама і Єву – Р.С.) із гнізда», «перший етап сходження, людського прогресу від життя мисливців-збирачів до життя землеробів». Таким чином, у трактуванні подій Падіння Макларен наслідує І.Канта, який хвалив Адама за його готовність робити власні моральні судження, а не сліпо слідувати інструкціям іншого, навіть Бога. В праці  «Передбачуваний початок людської історії» (1786) Кант оцінює події  Бут. 3 як «перехід від некультурного, просто тваринного стану до стану людства, від рабства до інстинкту раціонального управління, одним словом, від опіки природи до стану свободи». Підхід Канта і Макларена явно суперечить біблійній розповіді, згідно з якою, Бог не м’яко “виштовхнув” Адама і Єву із саду, а прогнав їх звідти. Гріх відділяє від Бога. Близькість з Богом змінюється відчуженням від Нього.  Послання до Римлян 5:18, 19, зокрема, ясно дало зрозуміти, що “в Адамі” на усіх людей прийшов осуд, а “в Христі” ми отримуємо оправдання і життя, “в Адамі” ми стаємо грішниками, а “в Христі” – праведними.
• Переказ Маклареном біблійного нарративу практично ігнорує особистість Ісуса Христа як Господа і Месії. Він наголошує: “Ви не можете служити двом панам, Теосу і Елохіму, Богу грецько-римських філософів і цезарів і Богу Авраама, Ісака та Якова …” (65), при цьому навіть не згадуючи про найбільше самовідкриття Бога – Ісуса Христа. Макларену варто було б дослухатися до слів Карла Барта: «Бог є Ісус Христос і лише Ісус Христос є Богом… Ми не можемо бути надто ревними у наполяганні на цьому, ми не можемо надто сильно підкреслювати це в Церкві і через Церкву в світі, що ми знаємо Бога тільки в Ісусі Христі, і що в Ісусі Христі ми знаємо одного Бога». Хоча я згоден з Маклареном, що Бог розпочав встановлення Свого Царства вже на землі, Він приведе його до повної реалізації в майбутньому. На жаль, у версії Макларена, Ісус Христос не є каталізатором для цього Царства, не є його центром, а «народ Божий» не визначається ним як Церква Ісуса Христа.
• Прагнення Макларена відмовитися від традиційних християнських трактувань Біблії у поєднанні з пристрастю до соціальних перетворень призводить його до наївного космічного утопізму. Це основна проблема есхатологічного бачення автора: він розвиває занадто великі сподівання від людства, віддаючи при цьому надто мало уваги церкві як народу Божому. Ця тенденція помітна в його аргументі про обіцяний час, а не обіцяну землю. Наведені ним цитати зосереджені на місці Сіону, як центрі майбутніх перетворень. Однак вони передбачають не повалення гнобителів, але повалення гнобителів Ізраїлю і звільнення народу Божого для того, щоб праведність, мир і справедливість поширилися по всього світу.
• Розглядаючи духовне і соціальне звільнення як рівнозначні і однаково важливі, Макларен ступає на вже проторений шлях ліберального богослов’я на кшталт А.Гарнака (вплив якого помітний у його твердженні, що християнство зазнало істотного спотворення через вплив грецької філософії у епоху після Константина). Без врахування тотальної гріховності людства, яка спотворює і зводить нанівець усі намагання побудувати Царство Боже на землі, заклик до соціальних перетворень приречений на невдачу.

Наступного разу ми проаналізуємо другу частину книги Макларена, присвячену його розумінню біблійного авторитету. Отож,  залишайтеся на зв’язку.