Чому євангельська богословська освіта не стала осередком формування вітчизняного богослов’я?

Саміт «20 років благовістя», що відбувся минулого тижня на Закарпатті, спонукав мене  поділитися деякими  міркуваннями щодо сучасного стану євангельської богословської освіти, зокрема, щодо її ролі як осередку формування вітчизняного богословського дискурсу.  Відродження, а, фактично, народження богословських навчальних закладів у вітчизняному євангельському християнстві відбувалося у руслі загальних процесів руху, повторюючи логіку його розвитку. За початковим періодом ентузіазму і пошуку ідентичності у новому соціокультурному середовищі наступив етап відносної стабільності, поступового осмислення вже пройденого шляху і викликів майбутнього. Історію нашої богословської освіти важко, і  мабуть, неможливо оцінити однозначно. Поза всяким сумнівом є чималі  досягнення:   практично без жодного попереднього досвіду були створені десятки навчальних закладів з різними програмами і спеціалізаціями, отримали освіту тисячі християн, сформувалися національні викладацькі кадри, хай поволі, але ламаються, здавалося б, непорушні стереотипи про непотрібність, чи навіть  небезпечність богословської освіти.

Проте поруч із цими очевидними здобутками, існують і деякі, на мій погляд, загрозливі тенденції. Особливу тривогу викликає той факт, що богословські вузи, незважаючи на два десятиліття існування, так і не спромоглися стати інтелектуальними осередками розвитку вітчизняного богослов’я. Здебільшого їх роль не зазнала суттєвих змін з початку 1990-х років і концентрується майже виключно на підготовці служителів для потреб помісних церков (пасторів, вчителів, місіонерів, благовісників). Першочергова навчальна функція богословських навчальних закладів переважно не супроводжується серйозними богословськими дослідженнями. Слід наголосити, що стан богословських досліджень у богословській освіті викликає багато запитань: у більшості навчальних закладів немає власних науково-дослідницьких центрів, перестають видаватися й так нечисленні богословські періодичні видання (фактично, єдиним відомим для мене винятком залишається альманах «Богословські роздуми» ЄААА), не сформувалися вітчизняні богословські «школи» (їх особливість – колективна наукова праця з єдиною дослідною програмою, спільністю наукових поглядів), не проводяться властиво богословські конференції, в основних розділах богослов’я не існує авторитетних текстів, написаних національними авторами. Остання обставина викликає особливу тривогу, адже розвиток богослов’я (як і будь-якої іншої сфери знання) потребує належного інтелектуального поля, існування якого неможливе без постійного діалогу богословських перспектив та продукування наукових текстів.

Чим зумовлена така доволі прикра ситуація? Всебічна відповідь на це запитання виходить за рамки допису. Хочу відзначити лише, на мою думку, основні причини: світоглядну (східнослов’янське євангельське християнство, що утворилося як народний  рух «з низів», з підозрою ставилося до інтелектуального виміру релігійності,  цей фактор був інтенсифікований радянським режимом, який прагнув маргіналізувати євангельські церкви); історичну (більшість богословських вузів засновувалися різноманітними західними інституціями, які вбачали у новоутворених закладах передусім школи для підготовки церковних працівників, і часто не були зацікавлені в перетворенні їх в богословсько-наукові осередки); внутрішньо-деномінаційну (керівники різних рівнів євангельських деномінацій часто не сприймали серйозно нові навчальні заклади, вбачаючи в них вогнища згубного впливу західного «лібералізму», загрозу питомій слов’янській духовності та осередки небезпечного «мудрування»). Ці та інші фактори зумовили намагання керівництва та викладачів богословських шкіл сконцентрувати свою увагу на підготовці церковних працівників, а не богословів. Богословський пошук, написання статей чи книг (крім праць прикладного характеру), аналітика стали сприйматися як вияв недостатньої духовності і стійкості у вірі (адже все вже й так відомо), непотрібне марнування часу, не пов’язане безпосередньо з виконанням Великого доручення Христа. Тому, незважаючи на існування різноманітних програм для національних авторів, кількість написаних ними богословських праць все ще незначна.

Важливо відзначити, що прагнення досягнути високого рівня підготовки служителів (на що спрямовують основну увагу більшість богословських вузів)  приречене на невдачу, якщо воно не буде супроводжуватися богословськими пошуками викладачів, розробкою власних підручників і проведенням колективних досліджень. Яким чином можливо підготувати ефективних пасторів або місіонерів без попереднього богословського аналізу сучасної соціокультурної ситуації, без вивчення тектонічних світоглядних трансформацій, які радикально змінюють обличчя нашого суспільства? Поступовий перехід євангельських деномінацій у стадію стагнації, що засвідчив саміт у Закарпатті, повинен спонукати євангельські вузи заново осмислити свою роль у місії Церкви, усвідомити, що їх покликання – формувати не тільки служителів, а й богословський дискурс, бути місцем не лише вивчення Біблії і молитви, а й інтелектуальним полем, на якому носії різних богословських поглядів зможуть у діалозі шукати відповіді на наболілі питання буття церкви у знебоженому світі.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *