“Наступна Реформація” або чому євангельські християни повинні прийняти постмодернізм

У західному протестантському богослов’ї вже декілька десятиліть триває надзвичайно цікава дискусія щодо перспектив християнства в епоху постмодерну. Частина богословів вважає, що постмодернізм є ворожими і небезпечними для євангельського богослов’я. Інші ж дотримуються думки, що прийняття євангельським християнством постмодерного повороту у західній думці розкриває перед ним  можливість “наступної реформації”, тобто відродження християнства як передової, а не реакційної сили у сучасному світі. Яскравим виразником першого підходу є Дуглас Гроотхайс , професор апологетики Денверської семінарії (Колорадо, США). Він стверджує, що “спокуса постмодерну” зваблює християн “створювати власну мниму духовність…, не турбуючись об’єктивною істиною або раціональністю” [1]. Гроотхайс  ототожнює постмодернізм з “нігілізмом” кін. ХІХ ст., вбачаючи їх спільну основу в ситуації “занепаду істини” у суспільстві.

Пристрасним захисником необхідності прийняття постмодернізму євангельським богослов’ям є професор релігієзнавства університету Денвера (США) Карл Рашке. У своїй новій книзі “The Next Reformation” він прагне довести, що домінування  в західній культурі ідеалів Просвітництва принесло для християнства значно більше шкоди, аніж користі. На його думку, богослов’я Реформації зазнало спотворення через вплив емпіризму, раціоналістичного міркування, які визначали інтелектуальні процеси модерну, що поставив довіру до математичного та наукового аналізу вище від Бога і Його одкровення.

Рашке наголошує, що всупереч поширеним уявленням постмодернізм не є ні аморальним, ані антихристиянським рухом. Він вбачає у постмодернізмі “дескриптор або локатор духу часу”, і вважає, що постмодерністська революція в філософії (яку він протиставляє популярному розумінню  “постмодернізму” у сучасній культурі) створила необхідне середовище для  звільнення християнської звістки з модерністської пастки  сцієнтизму, раціоналізму, гуманізму і скептицизму[2]. На думку Рашке, у своїй суті постмодернізм –  це  “теологія мови”. Спираючись на філософські здобутки Е.Левінаса, внесок якого у постмодерністську герменевтику він порівнює з працями Ж.Дерріди, Рашке стверджує, що Слово Боже для нас є не  логічним або пропозиційним, а кличним (вокативним – Р.С.). Це – мова відносин. “Ми читаємо не річ, а Особу” – зазначає він. Зосередившись на одкровенні Бога людині засобами скінченної мови, постмодернізм прагне “вийти за рамки ідентифікації Бога з Буттям, він позиціонує себе  як вихід за межі метафізичного або раціоналістичного ставлення до Бога”.

Розглядаючи особливості модерністської та постмодерністської епістемології, К. Рашке погоджується з точкою зору протестантського філософа Брюса Бенсона, який наголошував, що антифаундаціоналістський дискурс постмодернізму є більш християнським, ніж модерністський фаундаціоналізм[3]. Бенсон стверджує, що постмодернізм спонукає євангельське богослов’я визнати свою провину у “тому, що з біблійної перспективи є найбільшим гріхом” – поклонінні ідолу (критеріям концептуальної вірогідності, визначеним модерністською філософською думкою). Модерністське ідолопоклонство, за Бенсоном, має три основні взаємозв’язані характеристики: критичний наголос на автономії індивідуума, стійка довіра до можливостей людського розуму в загальному і до розумності окремої людини, уявлення про чистий “об’єктивний” характер розуму[4]. Спільною рисою цих характеристик є тенденція надавати особливого значення людському або суб’єктивному фактору, навіть якщо він використовуються для підкреслення “об’єктивної” реальності Бога або Писання. Таким чином, зазначає Рашке, сучасні євангельські богослови, навіть не усвідомлюючи цього, наслідують модерністську філософію, на словах намагаючись утвердити непохитну владу і присутність Бога. У той же час філософія постмодернізму виявляє ідолопоклонницькі і релятивістські тенденції модернізму в цілому, особливо критикуючи кореспондентську теорію істини, згідно з якою істина – це відповідність думки (висловлювання) і дійсності (речі). Постмодернізм акцентує увагу на обмеженості людського знання, а це означає, що Бог може продовжувати промовляти і розкривати себе. Піддаючи деконструкції мову та наголошуючи на “безкінечній якісній різниці” (С. К’єркегор) між проявами людського інтелекту і нашого зовнішнього світу, постмодернізм відкриває можливість вшанувати безмірну святість Бога таким чином, яким модерністська філософія це робити не дозволяла.

У відповідності з цією установкою Рашке радикально переосмислює традиційні протестантські формули. Зокрема, звертаючись до принципу “Sola Fide”, він зазначає, що протестантизму необхідно повернутися до справжньої віри. На його думку, у своїх спробах досягнути неба, протестантизм всього лише звів богословську та інституційну Вавилонську вежу. Постмодерністська епоха не залишає місця для ідеї про те, що люди можуть прийти до об’єктивної, абсолютної істини, вираженої в спільному для всіх метанарративі та закріпленої в одній ексклюзивній релігії. Наявність багатьох мов, які намагаються дати ім’я Богові і стримувати Бога у своїх вузьких межах, відповідно до Рашке, є “божественним знаком того, що Той, Чиє ім’я вище всіх імен, повинен шануватися не здоровим і послідовним богослов’ям, але  скорботним і смиренним серцем. Він продовжує: “Не існує нічого, що може догодити Богові, крім віри. Зруйнована башта є єдиним прийнятним світоглядом в очах віри. У рамках цього світогляду ми бачимо нескінченно широкий горизонт. Це вид з пустелі” (С. 114). Розглядаючи “Sola Scriptura”, Рашке стверджує, що реформаційна домінанта Писання була повністю зруйнована більш пізньою доктриною непогрішності, згідно з якою оригінальні біблійні тексти не містять помилок. Вчення про непогрішимість, що було розроблене  з метою захистити Біблію, привело до домінування раціоналістичної біблійної апологетики, яка відволікає віруючих від істини, що проявляється в людині (Ісусі Христі), та поміщає її в ідолопоклонницький бібліцизм. Як пояснює Рашке, прихильник вчення про непогрішимість Біблії дивиться на біблійну історію як на “таблицю безособових фактів, коли насправді факти самі по собі є знаками всеосяжної і дивної присутності Бога. Те, що стосується Бога, не буває “безособовим”… Дійсною повнотою Писання є вся Особа Бога у Христі. Якби це було не так, то Ісус був би не пішов на хрест. Він би просто написав кращу книгу” (С. 134). Коли справа доходить до вчення про священство всіх віруючих, Рашке  наголошує на необхідності повернення від ієрархічної структури церковного життя до християнської спільноти, побудованої на цінності стосунків.

Практичним висновком книги Рашке є запропонована ним модель постмодерністського служіння, яке має бути чутливим до сучасної культури, проголошуючи Євангелію благодаті і прощення. Автор наголошує на необхідності не просто пристосовуватися до постмодерністської культури, а розробляти такі способи євангелізації, які відповідатимуть розмовним засобам комунікації постмодерного суспільства.

У цілому, книга Рашке є вагомими внеском у розвиток богословського підходу, що збалансовує вороже ставлення до постмодернізму багатьох євангельських богословів. У дещо провокаційному стилі автор ініціює таку необхідну розмову щодо майбутнього християнства. Християнам варто прислухатися до запропонованих ним перспектив, якщо вони справді збираються відновити силу віри та автентичність відносин, а також звільнитися від засилля модерністських цінностей, що полонили значну частину сучасного євангельського християнства. Заслуговує на увагу і теза Рашке про те, що повернення до духу Реформації зумовить прийняття постмодернізму. Нова Реформація призведе до радикального упокорення не тільки нашого життя, а й мислення, а значить нескінченні метафізичні диспути врешті-решт поступляться місцем хресту, Євангелію і благодаті.

[1] Douglas Groothuis, Truth Decay: Defending Christianity Against the Challenges of Postmodernism. Downers Grove, Il. Inter-Varsity, 2000, 22.

[2] Carl Raschke, Next Reformation, The: Why Evangelicals Must Embrace Postmodernity, Baker Academic, 2004.

[3] Bruce Benson, Graven Ideologies: Nietzsche, Derrida and Marion on Modern Idolatry. Downers Grove: InterVarsity, 2002, 243 pp.

[4] Ibid., 42.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *