Таємниця походження та природи зла завжди ставила в глухий кут філософів та релігійних мислителів. Її гострота стає особливо відчутною, коли зло відкривається у всій потворності перед чистим поглядом віруючої людини. Реальність зла, його невідворотність і безкарність вступають у жахливе протиріччя з властивим монотеїзму баченням Бога як всевладного Володаря, з волі якого відбуваються усі події у створеному Ним Всесвіті. Така зустріч з «королівством ночі» створює нестерпну внутрішню напругу, змушуючи поставити під сумнів найдорожче – сам образ Бога.

У 1956 році єврейський письменник Елі Візель (Нобелівський лауреат 1986 р.) опублікував на ідиші книгу під назвою «І світ мовчав». Скорочений і адаптований варіант вийшов французькою мовою в 1958 році під назвою «Ніч». У цій автобіографічній розповіді Візель змальовує вражаючу історію єврейської громади угорського міста Сігет. Під тиском нацистської Німеччини в травні 1944 року всі євреї міста, включаючи трьох сестер Візеля і його батьків були депортовані до концентраційного табору Освенцим. У концтаборі загинули його мати і сестра. Візель з батьком були відправлені в трудовий табір, де в січні 1945 року батько загинув від виснаження. Чимало подібних книг побачили світ після Другої світової війни. Однак історія юного Елеазара є особливою. У передмові до першого видання «Ночі» Франсуа Моріак писав: «Дитина, що розповідає нам свою історію, належала до обраних Бога. З моменту пробудження своєї свідомості він жив тільки для Бога, черпаючи їжу в Талмуді, мріючи долучитися до каббали, присвятити себе Вічному». Зустріч із жахіттям абсолютного зла перевертає основи віри хлопчика, який був змушений спостерігати як у небо здіймаються клуби чорного диму з печі крематорію: «Ніколи мені не забути цю першу ніч у таборі, що перетворила все моє життя в одну довгу ніч, запечатану сімома печатками. Ніколи мені не забути цей дим … Ніколи мені не забути ці обличчя дітей, чиї тіла на моїх очах перетворювалися на кільця диму на тлі безмовного неба. Ніколи мені не забути це полум’я, що назавжди спопелило мою віру. Ніколи мені не забути цю нічну тишу, що назавжди позбавила мене волі до життя. Ніколи мені не забути ці миті, які вбили мого Бога і мою душу, ці сни, що стали спекотною пустелею. Ніколи мені не забути цього, навіть якщо б я був засуджений жити вічно, як Сам Бог. Ніколи».

Найвідомішим епізодомом «Ночі» є розповідь про страту на шибениці трьох в’язнів, у яких під час обшуку була знайдена зброя. Один із страчених був ще зовсім підлітком, «ангелом із сумними очима». Через його невелику вагу страта перетворилася для нього на страхітливу півгодинну агонію. Хтось із в’язнів, яких змушували спостерігати за цим видовищем, повторював одне й теж запитання: «Де ж Бог, де Він?». За словами Візеля, голос усередині нього сказав: «Де Він? Та ось же Він – Його повісили на цій шибениці…».

Для юного Візеля такий дорогий образ Бога любові і справедливості був розтоптаний і понівечений, він розчинився назавжди як дим з крематоріїв. З цього часу життя письменника – нескінченна суперечка з Богом. Він ніколи не втратив повністю віру в Бога, але так і не зміг змиритися з Його мовчанням. У книзі спогадів «Всі ріки впадають в море» Візель пояснює своє ставлення до Бога: «Ніколи я не відмовлявся від своєї віри в Бога. Я виступав проти Його справедливості, протестував проти Його мовчання і іноді відсутності, але моє обурення відбувається в рамках моєї віри, а не поза нею». У своїх звинуваченнях Бога Візель наслідує деяких біблійних персонажів, його невпинне бажання отримати відповідь від Бога нагадує подібний шлях Йова і Асафа, котрі також особисто відчули  як важко пізнати Божі шляхи у сповненому зла світі.

Роджер Олсон («Бог в “Хижине”: История зла и искупления, которая изменила мир») розмірковує на теми природи Бога і Його ставлення до зла, підняті Вільямом Янгом у романі «Хижина. Разговор с Богом». Разом із Маком (головним персонажем «Хижины») і Елі Візелем він ставить те саме запитання: де перебуває Бог, коли страждають ті, кого ми любимо, коли в світі начебто торжествує зло? Його відповідь: Бог страждає разом з нами. Розмовляючи з Маком про викрадення й смерть його доньки Міссі, Бог стверджує: «Не було такої миті, коли я не був би поруч з нею».

У своїй книзі спогадів Елі Візель також звертається до цього ж запитання: «Але якщо Бог не помер, то залишається питання: де ж Він був під час Голокосту?». І сам відповідає: «Бог знаходиться в хлопчику, якого щойно вбили». «Я хотів сказати, що кожного разу, коли вбивали єврея, намагалися вбити Бога». Іншими словами, як найкращий у світі Батько, Бог завжди перебуває поруч з усіма, хто зазнає страждання, оточуючи їх найбільшою, неможливою Любов’ю. Таке розуміння Бога – не величного монарха, що з безпечної дистанції контролює усі події і  безпристрасно спостерігає за нашими трагедіями, а люблячого Батька, що ніколи не покидає гущавини земного буття своїх дітей, змушує нас по-іншому ставитися до страждання у житті інших. Якщо Йому не байдуже, то чи маємо право на байдужість ми?

У промові, виголошеній під час отримання Нобелівської премії, Елі Візель сказав:  «Я пам’ятаю: це сталося вчора або вічність тому. Маленький єврейський хлопчик побачив королівство ночі. Я  пам’ятаю його збентеження, його страждання. Все сталося так швидко. Ґетто. Депортація. Запечатаний вагон для перевезення скотини. Вогняний вівтар, на якому історія нашого народу і майбутнє людства мало бути принесено в жертву. Я  пам’ятаю, як він запитав свого батька: “Невже це правда? Це ж двадцяте століття, не середньовіччя. Хто може дозволити, щоб вчинялися такі злочини? Як може мовчати світ?”

А тепер хлопчик повертається до мене: “Скажи мені,” питає він, “що ви зробили з моїм майбутнім, що ви зробили зі своїм життям?” І я говорю йому, що я намагався. Я намагався  пам’ятати про це. Я намагався боротися проти тих, хто хотіли забути. Бо якщо ми забудемо,  ми будемо винуватими, станемо співучасниками.

І тоді я пояснюю йому, якими наївними ми були, що світ таки знав про це і промовчав. І ось чому я дав присягу ніколи не мовчати, якщо колись і десь люди зазнають страждань і приниження. Ми не повинні бути байдужими, ми повинні стати на чийсь бік. Нейтральність  допомагає гнобителеві, а не потерпілому, заохочує мучителя, і ніколи не того, кого мордують. Інколи ми маємо втрутитися. Коли життя людей наражається на небезпеку, коли під загрозою людська гідність, національні кордони та чутливість не мають значення.

Якщо десь людей переслідують на підставі расових ознак або релігійних переконань чи політичних поглядів, це місце повинно в той момент стати центром Всесвіту…

Я вірю в Бога Авраама, Ісаака та Якова і навіть в Його творіння. Без цього жодні дії будуть неможливі. А дія – це єдиний засіб проти байдужості, найпідступнішої небезпеки з усіх.

Tак багато має бути зроблено, так багато може бути зроблено. Одна особа — Рауль Валенберґ, Альберт Швайцер, Мартін Лютер Кінг… Одна доброчесна особа може змінити ситуацію на краще, на користь життя чи смерті. Доки хоча б один дисидент утримується у в’язниці, наша свобода не буде справжньою. Доки хоча б одна дитина голодуватиме, наше життя буде повне страждань та сорому.

Усім цим знедоленим насамперед потрібно знати, що вони не самотні, що ми не забуваємо їх, і що коли їхні голоси будуть приглушені, ми позичимо їм свої голоси, щоб у той час, коли їхня свобода залежить від нашої, якість нашої свободи залежатиме від їхньої…

Ми знаємо, що кожен момент – це момент благодаті, кожна година – це пожертва, тому якщо ми не скористаємося ними, це означатиме, що ми зрадили їх. Наше життя більше не належить лише нам самим, воно належить тим, хто страшенно потребує нашої допомоги».

P.S. В концентраційному таборі Освенцим загинула моя рідна бабця, українка Марія Кирик. Їй не було ще й тридцяти років.