Соціальна позиція євангельських церков на пострадянському просторі є доволі неоднозначною. З одного боку, протестантські спільноти традиційно практикують дієву любов до ближнього. Вони активно реалізовують різноманітні соціальні проекти, як от дитячі будинки, реабілітаційні центри для наркозалежних, праця у в’язницях, служіння вуличним дітям і дітям-сиротам, допомога медичним установам, просвітницькі та профілактичні заходи. За умов релігійної свободи євангельські церкви першими розгорнули активну соціальну практику, ставши прикладом для інших християнських церков. Не є таємницею, що саме дієві заходи протестантів спонукали традиційні церкви енергійніше братися до соціальної роботи (власне, повертатися до неї після вимушеної ізоляції в стінах храмів), керуючись коли євангельськими цінностями, а коли й природним інстинктом самозбереження.
Визнаючи безумовні досягнення протестантських деномінацій у сфері соціального служіння, слід окреслити ряд загрозливих тенденцій. По-перше, євангельські церкви, як правило, не переходять від практичних заходів до спроб їх богословського осмислення. Ігнорування рефлексії унеможливлює створення справжньої богословської концепції соціального служіння церкви. Така ситуація обумовлена багатьма факторами: нерозумінням важливості богословського аналізу самими активістами соціального служіння, браком відповідної вітчизняної традиції, трактуванням богослов’я в цілому як небезпечного «мудрування» або марнування часу, який можна було б використати на «справи милосердя». Відсутність ґрунтовних біблійних досліджень та богословської саморефлексії соціального служіння позбавляє євангельські церкви здатності здійснити світоглядну оцінку процесів, що відбуваються в суспільстві. Не сформулювавши основи власного трактування соціальних ідеалів, протестантські деномінації не можуть послідовно вказувати суспільству на його відступи від християнських моральних норм. Обмежене розуміння біблійних соціальних цінностей залишає євангельським церквам вузький простір для критики суспільної моралі. Як правило, мова йде про одностатеві шлюби та пов’язані з цим виклики.
З цим фактором пов’язана друга, на мою думку, небезпечна тенденція. Протестантські спільноти, переважно обминають справжні гострі виклики, які стоять перед вітчизняним суспільством, не дають їм відповідної оцінки, іншими словами, не виконують покладеної на них пророчої місії. Адже у Біблії ми бачимо значну увагу Бога до влаштування соціального буття на засадах «правди» (тобто справедливості, правосуддя, любові до ближнього), захисту усіх пригноблених. Спираючись на ці ідеали, старозавітні пророки гостро викривали не тільки духовні і моральні помилки правителів, але й їх зловживання у сфері соціальної справедливості, проповідуючи про наближення месіанської ери, в якій запанують мир і справедливість. У Новому Завіті ми зустрічаємо суворі застереження апостола Якова на адресу багатіїв (Як. 5:1-6). Історія церкви містить чимало прикладів того, як її пастирське слово зцілювало суспільні виразки. Згадаймо діяльність Івана Златоуста, його заступництво за бідних та викриття марнотратності багатих. Міркування видатного проповідника про моральну сутність праці, духовне значення надання допомоги нужденним звучать актуально і сьогодні. Василій Великий здобув глибоку повагу своїх сучасників не тільки захистом християнського вчення, але і подвижницькими вчинками з надання допомоги нужденним, заснувавши вперше в історії людства благодійну установу. Поселення Василія послужило прообразом майбутніх шпиталів, лікарень і притулків. Цікаво, що в ньому надавалася допомога хворим усіх віросповідань. Медіоланський єпископ Амвросій наголошував на важливості справедливого розподілу матеріальних благ, викривав олігархію, що збагачується за рахунок основної маси трудящих. Августин проповідував про важливість надання милостині нужденним і самообмеження християн при використанні ними світських благ, засуджував лихварство і накопичення. Як доречно і сьогодні звучить його висновок: «При відсутності справедливості – що таке держави, як не великі розбійницькі зграї?»
У світлі сучасних викликів потребують осмислення такі фундаментальні питання як зв’язок соціальної доктрини та практики з євангелизмом, свобода і гідність людської особи, цінність прав людини, відповідальність християн за спільне добро держави, значення демократії і солідарності. Необхідно здійснити дефініцію ролі сім’ї в бутті суспільства. За умов зубожіння більшості населення першочерговий пріоритет здобувають питання праці (її гідності і права на неї), приватної власності, необхідності боротьби з бідністю. Неоднозначні тенденції у політичному житті актуалізують церковну оцінку політичної влади і її моралі, права суспільства на опір і протест. Гострота екологічних проблем повинна спонукати євангельські церкви до пошуку біблійного витлумачення причин і сутності кризи у стосунках людини з довкіллям.
Для євангельського християнства важливо звернутися до ідеї Д.Бонхьоффера про те, що церква завжди повинна бути звернена до людини у всій її повноті, до всього, що має відношення до людського існування в світі у всіх його проявах. Як зазначає Бонхьоффер, “релігійна” версія християнства веде до того, що церква стає групою індивідуалістів, стурбованих особистим порятунком. Така релігія примушує їх відгороджуватися від навколишнього світу і його проблем і всю свою енергію направляти на “релігійну” діяльність. “Світ”, у такому разі, стає джерелом потенційних рекрутів, ворожою сферою, в яку слід вторгатися тільки для порятунку інших людей і перетягування їх у свою релігійну сферу (актуальне зображення сучасної теології благовістя на пострадянському просторі).
Орієнтація християнина на досягнення спасіння в потойбічному світі не повинна приводити до ігнорування реальних земних потреб людини, а посилена увага церкви до проблеми власного самозбереження має супроводжуватися реалізацією дійсного призначення спільноти послідовників Христа, що полягає в існуванні не заради себе, а заради людства. Для Бонхьоффера християнство виявляється не в словах (час благочестивих слів пройшов, стверджує він), а в справах, у вчинках, у відношенні до інших людей. Не відгородженою від світу стінами храму, а відкритою до людей, не такою, що усунулася від вирішення земних проблем, а спраглою «дати вирішення ще не розв’язаним проблемам світу», — такою бачиться Бонхьофферу позиція церкви. На його думку, церква не є релігійною спільністю людей, головна мета якої — задоволення виключно релігійних потреб християн, але такою спільністю, яка є прикладом реалізації принципів життя Христа, спільністю, що присвячує себе безкорисному служінню людям і прагне здійснити ідеали християнського життя на землі.
