“Подвійне бачення” і постмодерністська критика метарозповідей (М.Вольф, Р.Річардсон)

На адресу багатьох сучасних богословів спрямовуються численні критичні зауваження із звинуваченням (не завжди обґрунтованим) у прагненні адаптувати християнство до постмодерністської культури. Натомість деякі представники руху Emerging church, формуючи ідейне поле ставлення до панівної світоглядної парадигми, розвивають набагато складнішу модель, яка концентрується навколо постмодерністської критики метарозповідей і ґрунтується на методі “розширеного мислення” або “подвійного бачення”. Розмірковуючи про сучасні етнічні та гендерні конфлікти, хорватський богослов Мирослав Вольф у своїй новаторській книзі “Виключення і прийняття”[1] пропонує застосовувати цей метод у формуванні відповіді церкви її критикам. Витоки моделі вбачаються у природі і діях Бога, який у Відкупленні виявляє самовіддану любов до ворога з метою його прийняття. У самій Своїй особистості Бог звільняє місце для свого ворога, недоброзичливого людства. Для того, щоб прийняти людство до Свого буття, він стає його частиною, ототожнює себе з цим ворожим людським родом, включно з його гріховністю (Мтв. 3:13-15, 2 Кор. 5:21). Однак буття Бога не зазнало якихось втрат у цьому радикальному ототожненні з ворожим людством, навпаки його розуміння як Святої Любові стало більш повним і глибоким. Звідси Вольф робить висновок, що й ми, глибше слухаючи нашого критика і противника, маємо на меті не стати ним або втратити свою самобутність, а здійснити і висловити нашу індивідуальність. “Подвійне бачення”, за Вольфом, означає створення в собі простору для інших, а потім надання можливості їхнім перспективам коректувати наші погляди, іноді знаходячи в голосах інших приглушені відголоски наших власних традицій. Звільнення в собі місця для іншого, навіть для ворога, на думку Вольфа, дозволяє нам, на відміну від Бога, усвідомити власну гріховність таким радикальним чином, яким ми ніколи не сподівалися це зробити.

Саме у рамках цієї моделі пропонує розглядати напружені стосунки між постмодернізмом і християнською вірою постмодерністський богослов Р.Річардсон[2]. Він звертає увагу на неусувне протиріччя між, з одного боку, необхідністю поглибленого прийняття постмодерністської критики метарозповідей і їх руйнівних соціальних наслідків, а, з іншого боку, потребою не менш глибокого прийняття й сміливого проголошення унікальної християнської метарозповіді. Відштовхуючись від моделі Вольфа, Річардсон закликає християн звернути серйозну увагу на наступні питання: у чому полягає постмодерністська критика метарозповідей, що ми можемо дізнатися з цієї критики і як отримане знання впливає на Євангеліє та методи його сповіщення? Як звільнити у собі місце для критиків і навчатися від них, водночас зберігаючи те, що ми вже отримали, і ким стали, інтегруючи критику таким чином, що дає нам змогу стати більш глибокими послідовниками Христа і комунікаторами християнської метарозповіді? На думку Річардсона, у постмодерністській критиці метарозповідей є чимало пророчих, корисних та біблійних елементів. Адже чесний аналіз метарозповідей та їх наслідків в історії пояснює причину тотальної до них недовіри, що лежить в основі постмодернізму. Мирослав Вольф у якості прикладу наводить розповідь Просвітництва: “На Заході ми розповідаємо нашу розповідь, як історію розуму, просвітництва і цивілізації, протиставляючи її розповіді про жорстокість і варварства відсталих і примітивних культур. Але чи правдива ця розповідь? Вона дозволяє нам відчути свою перевагу і виправдовує наш колоніальний дух. Але в світлі рабства, Голокосту і винищення корінних рас в Америці, як ми можемо думати, що вона є правдивою? Наші технології і бюрократії дали нам більш складні, масштабні і віддалені форми жорстокості, але, ймовірно, і набагато більш ефективні форми жорстокого поводження. Дикуни не мають такого потенціалу для геноциду, як більш сучасні суспільства”[3]. Якщо звернутися до християнської метарозповіді, то неможливо оминути того факту, що вона підтримувала хрестові походи, інквізицію, мовчання Церкви в Німеччині під час Голокосту, непросту історію відношення церкви до рабства, ставлення християнства до жінок або його сучасні битви з мусульманами. З точки зору постмодернізму, християнська метарозповідь була такою ж  репресивною, як і будь-яка інша – робить висновок Річардсон, відтак зрозуміло, чому проповідь Євангелія викликає скептицизм, недовіру і переконання, що за християнською великою історією також лежить приховане корисливе прагнення до влади. Ця обставина, говорить Річардсон, спонукає з’ясувати, що саме було втрачено у християнській звістці, якщо Євангеліє не веде нас до свободи від безбожного шлюбу між хрестом і мечем? Чому наша християнська метарозповідь могла так легко бути використаною для підтримки рабства, мовчання перед лицем геноциду, священної війни проти невірних, гендерної і етнічної нерівності? Церкві слід зрозуміти, чому християнська історія так легко адаптувалася для виправдання усіх видів несправедливості і своєкорисливих проявів християнської волі до влади. В протилежному разі, авторитет і навіть моральні якості християн, як прихильників метарозповіді, яка, на їх думку, є істинною для всіх, будуть розглядатися як репресивні, вузькі, осудливі і соціально руйнівні. Для з’ясування чи корислива воля до влади є властивою всім метарозповідям, чи вона є результатом зловживання християнами їх власною метарозповіддю, Річардсон звертається до аналізу зв’язку між знанням і владою, зробленим М. Фуко. Згідно з ним, у кожному суспільстві існують різноманітні відносини влади, які пронизують, характеризують і конституюють соціальний організм. Ці відносини влади самі не можуть бути створені, консолідовані і здійснені без продукування, накопичення, циркуляції та функціонування дискурсу. Суспільство продукує істини або дискурси, які необхідні для його діяльності.

На думку Річардсона, так звані християнські суспільства, нічим не відрізняються від усіх інших, вони також змушені виробляти “істини”, що виправдовують підтримання і зміцнення їхньої соціальної і політичної влади. М.Фуко зазначає, що вироблене знання може стати ноу-хау, яке служитиме для перформативності (характеристика висловлювання як такого, що дорівнює дії або вчинкові та спричиняє певні наслідки) та ефективності суспільства, або воно переросте в нову розповідь, яка легітимізуватиме спосіб, яким суспільство використовує це ноу-хау. Важко не погодитися з твердженням Річардсона про те, що точка зору на істину, як на перформативність глибоко вплинула на сучасну культуру, зумовила її ставлення до християнської проповіді, адже в епоху втрати довіри до метарозповідей перформативність залишилася єдиною функцією істини. Відтак, робить висновок Річардсон, втрата довіри до великих розповідей почасти зумовлена їх руйнівним зв’язком з корисливою волею до влади протягом всієї історії, а також їх використанням для досягнення і узаконення панування і несправедливості.

Насильницька природа знання, з погляду постмодерністських мислителів, пов’язана з самою природою мови. Всі мовні системи побудовані навколо полярних або бінарних протилежностей – стверджує Ж.Дерріда. Бог/диявол, християнство/язичництво, цивілізація/варварство, добро/зло, чоловік/жінка, християнин/мусульманин, білий/кольоровий, раціональність/безрозсудність, багатий/бідний, пролетаріат/буржуазія, сильний/слабкий та багатьох інших бінарних протилежностей лежать в основі найпоширеніших західних метарозповідей та мови, яка використовувалася для їх висловлювання. Ці терміни не мають ніякого сенсу поза всією системою мислення та світогляду, що ховається за ними, і в кожній великій розповіді один член або група отримують статус привілейованих, а їх протилежності виштовхуються на узбіччя. Дерріда ставить за мету здійснити децентрацію понять з метою звільнення мови від динаміки домінування-придушення. У центрі його зусиль – прагнення надати Іншому можливості промовляти, впливати і бути центральним, однак не задля зміни влади, а для продовження дискусії шляхом діалогу між протилежностями. Інший в такому разі стає цінним партнером у діалозі і дискусії.

Як підсумовує Річардсон, і його висновок можна розглядати як відображення поглядів значної частини постмодерністських богословів, церква може отримати багато корисного від постмодерністської критики проблем сучасності, але вона повинна відмовитися від постмодерністського варіанту їх вирішення, адже після деконструкції метарозповідей та мовних систем, постмодерністська критика не залишає жодного реального шляху від “того, що є” до “того, що повинно бути”.[4] Натомість Річардсон пропонує звернутися до Ісуса як до моделі і повідомлення для оновленої християнської метарозповіді, адже, на його думку, Ісус глибоко вірив в Істину, і в правдивість великої розповіді, та водночас він піддавав радикальній критиці ту версію метарозповіді, яку зустрів у свій час і в своїй культурі. З цього погляду на Ісуса як на “премодерного постмодерніста” Річардсон вбачає у проповіді Христа критику корисливої упередженості Ізраїлю, який дійшов до такого моменту своєї історії, коли його мова, інституції, символи і релігія загалом служили опорою для забезпечення панування і центральної ролі Ізраїлю. Тому Ісус засудив всі ідейні та інституційні вияви цього “етноцентричного релігійно одягненого світогляду єврейського панування”, він здійснив “децентрацію Ізраїлю”, вивівши на перший план усіх тих, хто раніше перебував у маргінальному становищі (язичників, жінок, хворих, бідних, кривих, сліпих і грішників). Сьогоднішня церква також повинна з’ясувати чи не домінує у її середовищі світогляд Ізраїлю часів Ісуса, чи не поміщає вона себе у центр, маргіналізуючи усіх інших. “Наше завдання, – стверджує Річардсон, – полягає у продовженні пророчого служіння Ісуса по децентрації церкви і церковної версії християнської Великої розповіді з тим, щоб повернути Бога в центр, де Бог насправді завжди є”.[5]

Іншими словами, людські істоти неминуче використовують метарозповіді для того, щоб замінити Бога собою в центрі нашого світу. Кожна версія християнської метарозповіді невідворотно спотворюється людською упередженістю, корисливістю і прагненням до влади, а тому потребує постійного виправлення, оновлення і реформування. Річардсон пропонує дивитися на Ісуса як на “центр децентрування” християнської віри і постійного пошуку шляхів коректування і оновлення нашої версії християнської метарозповіді. У цій концепції Ісус спочатку виступає у ролі критика послання і методів церкви, а потім стає каталізатором їх виправлення. Важливо зауважити, що Річардсон не схиляється до релятивізму, він не заперечує існування підсумкової версії істини, метарозповіді історії, але він вважає, що оскільки тільки Бог є вільним від спотворень корисливого інтересу, то лише Він один може збагнути і сповістити розповідь без перекручень, викликаних пориванням до влади. Церква ж покликана до постійного процесу вираження максимально наближеної до істини, відкритої Богом в Писанні, версії метарозповіді в рамках існуючої культури, пам’ятаючи про свою нездатність здійснення цього покликання без спотворень, зумовлених упередженістю і гонитвою за владою. Тому ми повинні безперервно звіряти своє послання і метод його проголошення з Ісусом, дивлячись на нього не тільки як на захисника церкви, а як на її люблячого, але принципового критика.


[1] Miroslav Volf, “Exclusion and Embrace: A Theological Exploration of Identity, Otherness, and Reconciliation” (Nashville: Abingdon, 1996).

[2] Rick Richardson “The Perceptions We Face” for the Billy Graham Center evangelism roundtable “Issues of Truth and Power: the Gospel in a Post-Christian Culture” April 22-24, 2004, P. 4.

[3] Miroslav Volf, “Exclusion and Embrace: A Theological Exploration of Identity, Otherness, and Reconciliation” (Nashville: Abingdon, 1996). P. 59

[4] Rick Richardson “The Perceptions We Face” for the Billy Graham Center evangelism roundtable “Issues of Truth and Power: the Gospel in a Post-Christian Culture” April 22-24, 2004, P. 13.

[5] Rick Richardson “The Perceptions We Face” for the Billy Graham Center evangelism roundtable “Issues of Truth and Power: the Gospel in a Post-Christian Culture” April 22-24, 2004, P. 17.

2 thoughts on ““Подвійне бачення” і постмодерністська критика метарозповідей (М.Вольф, Р.Річардсон)

  1. Хочу прокоментировать следующее:
    – “сучасні битви з мусульманами” почти во всех современных конфликтах одна сторона это мусульмане, другой стороной являются те же мусульмане или индусы или за редким исключением христиане и иудеи. Это указывает на то, что именно мусульмане являются “зачинщиками”. Из статьи непонятно как например христиане должны реагировать на террор со стороны исламистов.
    – “виправдовує наш колоніальний дух” неужели например Япония это американская коллония? Япония проиграла войну Америке, подверглась окупации а дальше ее оставили в покое. В тоже время христианские миссионеры занимаются этой страно “в плотную” по сегодняшний день. Сейчас коллоний нет. С другой стороны исторически Австралия, Канада и Америка процветают именно благодаря своему коллониальному прошлому. Процветают во всех смылах включая состояние христианства.
    – “винищення корінних рас в Америці” это миф мягко говоря. Ни один серьезный историк не верит в геноцид индейцев. С удовольствием бы обсудил это в отдельной теме.
    – “непросту історію відношення церкви до рабства” христиане Америки первыми отказались от рабства. Люди прогрессируют и нельзя иметь все сразу. А Ричардсон говорит “християнські суспільства, нічим не відрізняються від усіх інших” ?!?!
    – “мовчання Церкви в Німеччині під час Голокосту” на сколько я знаю, евреи благодарны католикам за их помощь во время 2-й Мировой войны. ?!? Не понятно что Ричардсон имел ввиду. То что могли делать больше? Може и так, но этому нет предела всегда можна делать больше.

    Владимир Пшоняк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *