У євангельському християнстві дедалі більшої ваги набуває переконання, згідно з яким церква має повернути собі роль місіонерського руху, якщо вона справді прагне зберегти вірність біблійним цінностям, і в той же час успішно проголошувати та втілювати Євангеліє Царства Божого. Зокрема, місіолог М. Фрост зазначає, що тільки тоді, коли церква усвідомить себе в якості периферійної релігійної спільноти, що існує в певному суспільному середовищі з метою досягнення його звісткою Євангелія, вона зможе належним чином здійснювати покладене на неї завдання благовістя. У книзі «Ритми дому» Уолтер Брюггеман стверджує, що найбільш придатною біблійною парадигмою для розуміння місця і статусу церкви в сьогоднішній Західній цивілізації є старозавітна історія вигнання єврейського народу у вавилонський полон. Він вважає, що християнська громада на Заході також перебуває у соціальному та культурному вигнанні, тобто вона більше не володіє звичним для себе статусом домінуючої суспільної інституції. Відтак Брюггеман пропонує християнам осмислювати себе як пост-християнську спільноту, що об’єднана спільним переживанням тривоги “депортованого” народу. Християни в наш час не ув’язнені на чужині, як старозавітні євреї, проте їм все частіше доводиться зустрічатися з тим незаперечним фактом, що вони існують і діють в культурному контексті, який не визнає цінності, ідеї та цілі, котрі християни повинні зберегти, якщо хочуть залишитися вірними своєму покликанню у Христі. Іншими словами, вони перебувають не на своїй землі.
Під час вигнання, продовжує Брюггеман, євреї зазнали географічного переміщення, однак набагато важливішим було те, що їм довелося пережити повну втрату того знайомого, структурованого, безпечного світу, який надавав сенс їхньому існуванню, і опинитися в умовах, коли їх символи віри були осміяні, зневажені або відкинуті. Вигнання, передовсім, стосувалося не географічного фактору, а тотальної зміни соціальних, моральних і культурних умов. Християнська церква сьогодні перебуває у подібній ситуації: світ, в якому вона так довго домінувала, більше не існує, її цінності і символи висміюються, а самі християни стають вигнанцями у пост-модерній західній цивілізації. Як зазначає Фрост, Новий Завіт тлумачить вигнання дещо іншим чином, ніж покарання Ізраїлю Богом за його вперте небажання слідувати Його закону. Новозавітні автори дотримувалися думки, що в час смерті на хресті Ісус переніс граничне вигнання, найбільш повне покарання за гріхи всього людства. У аспекті особистих відносин з Богом християни, звичайно, не можуть сприймати себе як вигнанців, однак вигнання може продовжувати виступати у ролі яскравої метафори для осмислення себе як Божого народу, що перебуває в якості чужинців на території ворожої імперії, та тим не менше зобов’язаний здійснювати своє призначення в незвичних безбожних умовах. Брюггеман виокремлює декілька основних аспектів перебування євреїв у вигнанні, що можуть служити у якості метафори місця християнської церкви в пост-модерністському світі. Насамперед, він зауважує, що вигнанці гірко сумують через втрати, яких вони зазнали. Вони тужать за звичним для них світом, їм важко погодитися з думкою, що цей світ вже ніколи не повернеться. Вигнанці переживають пронизливе відчуття сирітства, відкинутості і вразливості, їм доводиться переживати “досвід оскверненої відсутності”, викликаний моральною несумісністю ціннісних орієнтирів вигнанців і чужого їм соціального оточення. Основною небезпекою для вигнанців є перспектива настільки перейнятися власними переживаннями, що у них не залишиться можливості вийти за межі створеного ними у вигнанні мікросвіту з тим, щоб переосмислити і наново пояснити навколишню реальність. Тому християнам у добу постмодерну необхідно звернутися до біблійних розповідей про Йосипа, Естер і Даниїла, які допоможуть їм вберегтися від сповзання до фундаменталістської моделі “ми проти світу”, та скеровуватимуть їх до діалогу, невпинного процесу своєрідних переговорів зі світом.
Для пострадянського простору ідея Брюггемана є навіть актуальнішою, ніж для західного християнства. Адже впродовж усього історичного шляху на цій частині європейського континенту євангельський рух постійно перебував у значній меншості, він не користувався підтримкою владних і культурних еліт (окрім нетривалого періоду захоплення протестантизмом шляхетського нобілітету у сер. XVIІ ст.), йому доводилося зазнавати тривалих і жорстоких репресій (у Речі Посполитій, Російській імперії і, особливо, в добу радянського тоталітаризму), проти нього велися широкомасштабні пропагандистські кампанії, євангельські цінності і символи висміювалися. Усвідомлення себе як «вигнанців», «святого залишку» пронизує більшість аспектів діяльності основних євангельських деномінацій. Відтак актуальним стає і застереження Брюггемана про небезпеку ізоляціонізму, пасивного оплакування морального звиродніння суспільства, небажання підтримувати відвертий діалог з культурою. По суті, пропозиції Брюггеммана і скеровані на те, щоб допомогти християнам бути чесними в оцінці їх реального впливу у сучасному суспільстві, але в той же час відмовитися від переходу до духовності у стилі “горе мені” та “я святіший від тебе”. Його концепція спонукує шукати відповіді на основну дилему церкви у пост-модерністську епоху: яким чином ми зможемо розвивати діалог із світом, який знущається над нашими символами? Як ми будемо проповідувати Євангеліє світові, якщо за нашим світоглядом ми не належимо до нього? Що необхідно змінити християнам, щоб вони з одного боку не капітулювали перед моральним релятивізмом пост-модерністського суспільства, але й водночас не здавалися йому чужими химерними фундаменталістами? Найбільш поширена у сьогоднішній місіології концепція євангелизму передбачає урахування контексту, але чи можливо контекстуалізувати євангельську звістку в байдужій, навіть ворожій до Євангелія культурі?
Для пострадянських євангельських течій виклик контекстуалізації є особливо гострим, адже в останні роки ми спостерігаємо їх стагнацію і повільне сповзання до авторитарного стилю керівництва. За двадцять років існування в умовах майже абсолютної свободи вони так і не спромоглися сформувати власну богословську і культурну ідентичність, залишаючись у полоні стереотипів тоталітарного минулого. Без осмислення специфіки власної духовної спадщини і багаторівневого неупередженого діалогу з суспільством євангельський рух постане перед дилемою сповзання до самоізоляції або поступового розмивання домінуючими релігійними традиціями, інтенсифікації процесу “оправославлення” богослов’я, літургії і моделі керівництва. Обидві тенденції вже сьогодні проявляються в різних сегментах пострадянського євангельського християнства.
У зв’язку з цим варто звернути увагу на концепцію критичної контекстуалізації Євангелія в нехристиянських культурних середовищах, яку у 1987 р. запропонував місіолог Пол Хайберт. Ця модель отримала широку підтримку у різних частинах світу, ставши однією з підвалин систематизації сучасного міжкультурного місіонерського служіння. Традиційно, євангельські християни ставилися до ідеї контекстуалізації з підозрою, оскільки до її розвитку найбільше доклалися богослови ліберального спрямування. Відтак євангельський рух часто вбачав у вимозі контекстуалізації намагання лібералів обґрунтувати «розмивання Євангелія» і готовність поступитися вимогами Христа перед панівними тенденціями нехристиянської культури. Однак слід зазначити, що для того, аби повторити досягнення Даниїла, Йосифа або Естер у рамках сучасної культури, завдання контекстуалізації неможливо обійти увагою. При цьому не слід забувати про ризикованість цієї перспективи, адже вона може стати приводом для синкретизації Євангелія. Модель Хайберта спрямована на те, щоб звести до мінімуму ризик і обмежити можливість синкретизму або відступництва від Євангелія. Першим кроком у його моделі виступає екзегеза культури. Хайберт закликає християнську спільноту невпинно вивчати особливості та тенденції тієї культури, в якій проповідується Євангеліє. Церква повинна ініціювати процес серйозного і ретельного вивчення основних аспектів культури, мови, потреб і очікувань народу, не роблячи поспішних висновків або суджень, а сприймаючи і зіставляючи масиви інформації. Екзегеза Писання і побудова герменевтичного моста є наступним етапом, на якому християнська спільнота звертається до вивчення Біблії, надаючи особливої уваги актуальним питанням суспільного буття. На третьому етапі відбувається перехід до критичної відповіді: християнська спільнота вимогливо оцінює своє минуле у світлі нового розуміння Біблії, отриманого внаслідок синхронного прочитання Писання і панівної культурної парадигми; у церковне життя вносяться зміни, необхідні для забезпечення чесного діалогу церкви з суспільством; відбувається критичний перегляд церковних традицій і звичаїв. Існує ряд способів, якими церква може реагувати на старі вірування і звичаї. По-перше, вона може зберігати деякі небіблійні практики, які не можна охарактеризувати ні як християнські, ні як нехристиянські. Вони не санкціюються Писанням, але й не засуджуються ним, отже, християни можуть мати до них подвійне ставлення. Зберігаючи такі практики, церква може заявити про свою культурну самобутність. По-друге, церква може відмовитися від того, що не личить християнам, хоча, якщо ці звичаї або практики міцно увійшли у церковний вжиток, то відмова від них, як правило пов’язана з серйозними внутрішніми конфліктами в рамках церковної спільноти, адже у більшості християнських рухів чи навіть окремих громад існують «хранителі звичаїв», які миттєво затаврують як відступ від істини будь-які спроби позбутися звичного, хоча, можливо, й нехристиянського за змістом порядку речей. Третім варіантом критичної реакції є спроба трансформувати існуючі практики, надавши їм радикально християнського змісту. Такий підхід для церкви не є чимось новим. Варто лише згадати як церква успішно трансформувала синагогальну форму богослужіння. Протестантам буде ближчим приклад Чарльза Веслі, який вдало адаптував популярні пісні з репертуару англійських пабів до євангелізаційного служіння. Останнім етапом у концепції Хайберта є створення нових контекстуалізованих практик. Після важкого, але важливого процесу вивчення культурного середовища, біблійної екзегези і критичної відповіді, церква стає здатною організувати відібрані і модифіковані практики у новий набір ритуалів, які контекстуально висловлюватимуть зміст християнської віри.
Безумовно, що описаний вище процес є складним і болісним. Він закликає сучасних християн зробити те, що євреї були змушені здійснити у вавилонському вигнанні. Власне, місіонерський імператив християн є набагато більш актуальним, адже на нас покладене виконання Великого доручення Христа. Поза всяким сумнівом, цей процес є небезпечним, тому що у пошуках контекстуальної релевантності ми зустрічаємося з реальним ризиком компрометації Євангелія. Але концепція Хайберта, при її зваженому застосуванні може допомогти уникнути цієї загрози та досягнути сучасне нам суспільство євангельською звісткою. До переваг критичної контекстуалізації слід віднести те, що вона серйозно ставиться до Біблії, визнає роботу Святого Духа в житті всіх віруючих, розглядає церкву як герменевтичну спільноту, ставиться до окремої християнської громади як до частини глобальної мережі, забезпечуючи тим самим широку міжнародну перспективу. Однак реалізація цієї концепції неможлива без чесної оцінки церквою свого місця в контексті нашого культурного середовища, без відновлення церквою розуміння себе як місіонерського руху.
Література
- Michael Frost, Evangelism as Risky Negotiation http://nextreformation.com/wp-admin/resources/evangelism.pdf
- Walter Brueggemann, Cadences of Home: Preaching Among Exiles, Westminster/John Knox Press, 1997, 176 p.
- Paul G. Hiebert, “Critical Contextualization.” International Bulletin of Missionary Research 11 (July 1987): 104-12.
На мій погляд, “радянські” євангельскі християни прийняли кілька речей які гаратнують їм перебування у меншості. Я маю на увазі наступне: вони прийняли пацифізм а також мають своєрідне відношення до музики. В моєму Сієтлі є церква для любителів джазу. Ця церква завжди буде в меншості, бо розрахована на певну категорію людей а не для всіх. Така ж сама ситуація с “радянськими” євангельскими християнами… З задоволення подискутував би на цю тему, якшо у тебе Роман є бажання.
Привіт, Володя. Дякую за коментар. Можемо подискутувати. Як я писав, ситуація церкви як меншини, що перебуває у вигнанні на території чужої культури, об’єктивна. Часи домінування християнських цінностей у суспільстві, напевне, не повернуться, тому треба шукати шляхи контекстуалізації Євангелія в новій культурній ситуації. Те, про що ти пишеш, стосується не стільки сутності Євангелія, скільки культури. Це справді проблема, якщо не Євангельські цінності, а вірність традиціям культури заважає нам наводити мости спілкування з суспільством. А ти як гадаєш?
Як би мова йшла про наступне: “Чи використовувати українскі народні пісні підчас богослужінь?” або “Чи вживати сучасні музичні стилі під час богослужінь?”, – тоді була б мова про адаптацію (чи “контекстуалізацію”). Насправді пост-радянскі євангельскі хрістияни створюють власний музичний стиль, як католики і православні. На відміну від останніх, вони всі решта стилів оголошують “не християнськими” і навіть власний стиль не доводять до профессійного рівня… Тому такі церкви “розраховані” не вузьке коло шанувальників нового стилю або тих, кому музика байдужа.
В питанні пацифізму справа серьозніша. Знову ж в Україні немає культурних традицій пацифізму. Євангельські хрістияни не адаптуються а привносять нову філософію. Головне те, що пацифісти не дають відповіді як організувати життя навіть в маленькому містечку без міліції та інших силових структур.
Підсумовую: новий музичний стиль, нова ніде не провірена на практиці філософія суспільного устрою. Тут мова не про те, що євангельскі хрістияни щось перейняли у “ворожої” культури. Питання зброї є частиную церковних догм…
Роман, про “домінування християнських цінностей”. Японія переходить в християнсто, християнські цінності приймають все більше країн. Нажаль мої рідні пятидесятники припинили ріст і на те є причини, які я згадував вище. Харизматичні рухи не страждають такими проблемами. Амеріканскі церкви також давно “перехворіли” пацифізмом і музичним аскетизмом.
Роман, де я помиляюсь в своїх міркуваннях?
Володя, дякую за твої думки. Я погоджуюся з тобою щодо непрофесійного рівня християнської музики в наших колах, справді те, що виконується в церквах, часто-густо нагадує радянський конкурс Пісня року-87. Не впевнений, що взагалі існує якийсь “християнський стиль”, хоча напевне можна виокремити музичні стилі явно нехристиянського змісту. Тобто я стверджую те ж саме, що й ти – потрібно частково адаптувати християнські музичні твори до сучасної музичної культури, що зрештою завжди було властивим до протестантів. Однак при цьому слід виявляти розсудливість, щоб не втратити свого статусу контр-культури.
Я не згідний з думкою про те, що “християнські цінності приймають все більше країн” (принаймні у Західному світі), насправді відбувається поступова дехристиянізація західної культури, яка вступає у пост-християнську добу. Про це я багато разів писав. Зрештою, значною мірою, це стосується і пострадянського простору.
Щодо пацифізму, то це справді складніше питання, яке ми вже раз з тобою обговорювали. В вересні я планую бути в Сіетлі – можемо зустрітися і ще раз поспілкуватися.
Існують три головні причини які стримують пятидесятницький рух Україні від того, щоб стати справді масовим (іншимі словами щоб євангізаційні заходи давали результати) – відношення до Музики, відношення до Влади(згаданий пацифізм тут є перешкодою), і останнє це відношення до Гріхів/Грішників (зараз поясню детальніше). Якщо виправити лише один перекос, наприклад відношення до музики, то церква трохи виросте, але дуже скоро знову впреться в штучно стовену стіну і багато тих, хто шукає Бога “залишаться за бортом”.
“відношення до Гріхів/Грішників” – це наступне. Церква повинна припинити карати по різному тих, хто впивається і тих, хто обжорствує. Церква повинна однаково дозволяти пьяниці сидіти на служінні і слухати Слово. З другого боку, від служителів церква повинна вимагати “не впиватися” і “не обжорствувати” і т.п.
Про музичні стилі. В Америці 10% музичного ринку (цифра приблизна) це ГГГГГ. З бізнесової точки зору немає різниці між світською музикою чи релігійною. Українські православні/католики мають власний музичний стиль але той самий симфонічний оркестр виконує духовну музику і світські твори. Дивно те, що пятидесятники с одного боку хочуть сучасну музику а з іншого забороняють рок, що насправді означає на сцені барабан, бас/соло гітара і клавіші. Все це заміняють на якісь синтезатори… Підсумок американскі протестанти мають власний муз стиль за зразком сучасної музики, католики/православні – власний муз стиль на класичний зразок. І ті і інші роблять це професійно.
Про Європу. Європа насичена християнством і переживає кризу. Роман ми ведемо духовну війну і риторика про те що ми програємо трохи на одному з фронтів не приносить користі. Подібну риторику часто чую в ємігранстських церквах Сієтла. Так війну виграти неможливо. Довга розмова, обговоримо іншим разом…
Роман, всім серцем люблю свою львівську пятидесятницьку церкву. Бажаю церкві успіхів у справі євангелізації, то є єдина причина чому я обговорюю цю тему.
Забув замінити ГГГГ на Gospel Music 🙂
Привіт, Володя. Лише одна ремарка – я думаю, що треба відійти від того, що ти назвав війною і від військової риторики. Християнство вже досить навоювалося: з євреями, жінками, мусульманами, між собою, тепер воюють з геями. А результат завжди один: з ким воюють, на того стають подібними (і по духу і за методами). Ісус скоріше будував мости і приймав до свого спілкування усіх, хто на це погоджувався, ніж вів війну…