У попередній публікації йшла мова про одного з провідних місіологів ХХ-го століття, Леслі Ньюбігіна. Найбільшу увагу вже декілька десятиліть привертає його концепція місійної (або місіонерської церкви). Погляди Ньюбігіна на місце і роль церкви у контексті західної культури формувалися під впливом конференцій Міжнародної місіонерської ради у 1950-1970-х рр. Однією з найбільш вагомих у цьому сенсі стала конференція у Віллінгені (Німчеччина) в 1952 р. Конференція прийшла до висновку, що церква не може розглядатися ні як відправна точка, ні як мета місії: “Божа рятівна робота передує і церкві, і місії. Ми не повинні підкоряти ні місію церкві, ні церкву місії; скоріше, обидві повинні бути прийнятими до missio Dei, яка тепер стала всеосяжною концепцією.”^[1] Саме на цій конференції вперше з’явилася ідея missio Dei (не сам термін). У ході обговорення парадигми, яке розпочалося в Віленгені, Д. Бош писав: “”Місія була осмислена як така, що походить від самої природи Бога. Вона, таким чином,  була поміщена в контекст доктрини missio Dei, відправлення Богом-Отцем Сина, і відправлення Богом-Отцем і Сином Духа було розширене за рахунок включення ще одного “руху”: Отець, Син і Святий Дух відправили Церкву у світ.”^[2] Тринітарне обґрунтування теології місії було поглиблено розроблене К. Хартенштайном і Й. Блау, проте Л.Ньюбігін надав цьому обґрунтуванню особливої артикуляції^[3]. Вихідним пунктом його розуміння місії є робота Триєдиного Бога у покликанні і посиланні церкви у світ для того, щоб повною мірою брати участь у Божій місії. Це богословське твердженням розглядає церкву як творіння Духа, яке існує в світі як “знак” присутності спокутного правління Царства Божого, церква також слугує як “передчуття” есхатологічного майбутнього спокутного правління, що вже почалося, і в той же час вона служить “інструментом” під керівництвом Духа для того, щоб принести це спокутне правління у кожен аспект життя.^[4] За словами Ньюбігіна, якщо розглядати церкву перш за все як інструмент Божої рятівної місії у світі, то місія може бути справедливо названа основною ознакою самої природи церкви. Істинна церква – це церква в місії, отож церква, яка не є місією, це не тільки нездорова церква, на думку Ньюбігіна, це не церква взагалі^[5]. Місія – це не тільки те, що робить церква, а й те, що творить церкву, визначає її сутність. Адже церква здійснює своє “існування в акті буття як носія спасіння для всього світу.”

В 1980-х роках Британська рада церков доручила Ньюбігіну планування національних конференцій на тему взаємодії християнства з сучасною західною культурою. Скориставшись нагодою, Ньюбігін ініціював широке обговорення різних аспектів взаємостосунків Євангелія і культури, результати якого стали відомі як “програма”. Проблематика конференцій зазнала істотного впливу книг Ньюбігіна, опублікованих у вказаний період. Це, зокрема, “The Other Side of 1984” (1983), “Foolishness to the Greeks” (1986), “The Gospel in a Pluralist Society” (1989). Основні теми кожної з цих книг відіграли важливу роль у формуванні британської “програми” і продовжують чинити вплив на розвиток сучасної місіології. У есе “The Other Side 1984”, опублікованому для конференції Британської ради церков 1984 р., Ньюбігін розвивав дві основні теми. По-перше, на його думку, західна культура перебуває у глибокій кризі, оскільки вона надто тісно зв’язала себе зі світоглядом Просвітництва та притаманною йому впевненістю у необмеженому прогресі науки і технології. Однак, перехід світу до стадії, в якій домінують наука і технологія, не призвів до створення раціонального і змістовного суспільного буття, навпаки викликав кризу сенсу і цілі, які можуть бути усунені лише шляхом серйозного поновлення і підтвердження віри. Друга тема стосується втрати церквою впливу на культуру. Згідно з Ньюбігіном, голос церкви маргіналізувався значною мірою, тому що церква поступилася своїм місцем у громадській і приватній сферах. Ньюбігін усвідомлює неможливість повернення церкви на позиції, які вона займала раніше, він вважає, що за сучасних умов віра повинна перебувати в постійному діалозі з іншими способами мислення.

У “Foolishness to the Greeks” Ньюбігін здійснює аналіз головних рис західної культури. Він ставить питання: що означатиме справжня місіонерська зустріч Євангелія і західної культури; яка фрагментує життя на штучні розбіжності між фактами і цінностями, громадським та приватним життям, особливостями та абсолютами. Ньюбігін розглядає християнські претензії на істину в постійному діалозі із сучасним проблемам, створюючи, таким чином, напружену взаємодію між істиною Писання і твердженнями науки, політики та інституційної церкви. У кожному випадку він запитує, що церкві потрібно знати, робити і проголошувати в епоху пост-християнської культури? Тему контекстуалізації Євангелія в постмодерністській плюралістичній культурі Ньюбігін продовжує в книзі “The Gospel in a Pluralist Society”. Він пише про необхідність формування Євангелія в контексті панівних тенденцій існуючої культури і, тим не менш, наполягає, що Євангеліє не може схвалити все, що в цій культурі відбувається. Під контекстуалізацією Ньюбігін має на увазі не розрізненні хаотичні зусилля окремих християн, в ній Ньюбігін бачить основу місії церкви. Описуючи громаду християн як “герменевтику Євангелія”, він підкреслює характер і цілі нової спільноти Божого народу.

З поширенням популярності ідей Ньюбігіна і британської “програми” аналогічний процес почав відбуватися і в США. Основною інституційною формою руху в середині 1980-х стала “Gospel and Our Culture Network” (GOCN). На початку 1990-х роках під керівництвом Дж. Хансбергера мережа розпочала видання щоквартального інформаційного бюлетеня, а також проведення щорічних консультацій. Основний вектор досліджень мережі полягав у соціокультурному аналізі північноамериканського суспільства, богословському осмисленні Євангелія в контексті сучасних суспільних викликів, і пошуках шляхів оновлення церкви та її місіонерської ідентичності в існуючих умовах^[6]. У середині 1990-х років місійний рух у Сполучених Штатах почав набувати власних виявів, своєрідною декларацією яких стала серія книг під загальною назвою “Євангелія і наша культура”.

До пошуку шляхів інкультурації християнства у постмодерністському середовищі долучився цілий ряд авторів, які за останнє десятиліття зробили значний внесок у “місіонерську розмову” церкви. Одними з найбільш помітних були австралійці А. Хірш і М. Фрост. Їх першою спільною працею стала книга “Things To Come”^[7], опублікована в 2003 році.  У цій книзі автори, ґрунтуючись на дванадцять ознаках місійної церкви, вперше запропонованих GOCN, сформували три додаткових загальних принципи місійної церкви. Перший принцип проголошує інкарнаційну (incarnational) екклезіологію на противагу атракційній (attractional). Під інкарнаційною еклезіологією мається на увазі відмова від ідеї створення сакрального простору, як місця зустрічі невіруючих людей з Євангелієм. Натомість місійна церква намагається проникнути в “шпарини і ущелини суспільства” для того, щоб бути Христом для тих, хто ще не знає Його. Згідно з другим принципом, у своїй духовності місійна церква є месіанською, а не дуалістичною, вона приймає світогляд Месії Ісуса, а не Римської імперії. Замість того щоб трактувати світ як розділений на священну (релігійну) і профанну (нерелігійну) сфери, місійна церква бачить світ і місце Бога в ньому у більш цілісному і комплексному вимірі. Третій принцип стверджує, що місійна церква дотримується апостольського, а не ієрархічною стилю лідерства. Під апостольським мається на увазі такий стиль керівництва, який визнає п’ятикратну модель управління, яку розвивав апостол Павло (Еф. 6.) Місійна церква відмовляється від традиційних ієрархічних підходів і приймає зразки біблійного горизонтального керівництва, що вивільняє дари євангелізації, апостольства і пророцтва, а також популярні в даний час дари пастирства та вчительства. Хірш і Фрост вважають, що місійний “геній” церкви може бути вивільнений лише за умови внесення кардинальних змін в основні сфери життя церкву, переосмислення таких фундаментальних питань як еклезіологія, духовність, і керівництво. Це передбачає повний відхід від способу мислення, успадкованого з часів домінування християнства, який, як згадувалося вище, був атракційним, дуалістичним та ієрархічним.

---

[1] David Bosch, Transforming Mission: Paradigm Shifts in Theology of Mission (Maryknoll, N.Y.: Orbis, 1991), 370.

[2] Ibid., 390.

[3] Див. Ньюбигин Лесли. Раскрытие тайны. Введение в теологию миссии. Центр Нарния, 2006.

[4] Craig Van Gelder, The Missional Church and Denominations: Helping Congregations Develop a Missional Identity (Grand Rapids: Eerdmans, 2008), 3. Цит. за: Brad Brisco, History of Missional Church – Part I//http://missionalchurchnetwork.com/history-of-the-missional-church-part-i/

[5] Newbigin, Lesslie. The Household of God. New York: Friendship Press, 1954. American Edition. p. 163. Цит. за “That the World May Know: Newbigin’s Eschatological Ecclesiology of Mission and Unity” //http://duodigest.blogspot.com/2008/01/that-world-may-know-newbigins.html

[6] George Hunsberger, The Church Between Gospel and Culture (Grand Rapids: Eerdmans, 1996), 290. Цит. за Brad Brisco, History of Missional Church – Part III// http://missionalchurchnetwork.com/history-of-missional-church-part-iii/

[7] Michael Frost and Alan Hirsch, The Shaping of Things to Come: Innovation and Mission for the 21st Century Church (Peabody, MA: Hendrickson, 2003).