У плюралістичному середовищі сучасного протестантизму жодна богословська перспектива не володіє монопольним суспільним впливом. Одним із найбільш авторитетних напрямів сучасного протестантського богослов’я є пост-лібералізм, найвагоміша спроба відродити неоортодоксальний ідеал “третього шляху” в богослов’ї. Пост-ліберальні богослови прагнуть звільнитися від стереотипів, викликаних до життя протистоянням ліберальної і консервативної парадигм, щоб дати відповідь на світоглядні виклики епохи релятивізму, швидких соціальних змін і трансформацій релігійного та наукового життя^[1]. Як стверджує Г.Дорріен, впродовж майже всього періоду існування модерної теології робилися спроби відшукати третій шлях між консерватизмом і лібералізмом[2]. В середині 19-го століття ідея третього шляху була притаманна німецькій “посередницькій теології”, яка поєднувала конфесійні, пієтистські і ліберальні елементи. Наступною спробою стала неоортодоксія. Зокрема, Карл Барт, стверджуючи, що він не спокуситься на біблійний буквалізм, почав свою догматику, характеризуючи ліберальну традицію Ф.Шлейермахера і А.Гарнака як “просте знищення протестантської теології і протестантської церкви”. “Теологія кризи” Еміля Бруннера також проголошувала, що протестантські лібералізм і ортодоксія кожен по-своєму зрадили реформаційні принципи суверенітету і свободи слова Божого. Рейнольд Нібур у діалектичній манері доводив, що фундаменталізм був безнадійно неправильним, оскільки буквально сприймав християнські міфи, в той час як ліберальне християнство було безнадійно неправильним, тому що не змогло прийняти християнські міфи серйозно.

У Північній Америці основними провідниками неоортодоксальної парадигми стали Е.Бруннер і Р.Нібур, тож американська версія неоортодоксії в 1940-1950 рр. являла собою поєднання догматики першого та богословської етики другого. Неоортодокси здійснили переорієнтацію сучасного західного богослов’я – вони висунули на перший план об’єднуючі теми Писання, підкреслюючи дії Бога по відкриттю себе в історії, як це описано в Біблії. Завдяки їм  на чільне місце в богословському дискурсі повернулася біблійна мова гріха, трансцендентності і Слова Божого. Але невдовзі неоортодоксія втратила свій вплив. У 1960-і рр.. після смерті засновників течії став очевидним зв’язок неоортодоксії з її ліберальним попередником. Крім того, саме колишні послідовники Барта Вільям Гамільтон і Пол ван Бюрен підтримали процес секуляризації богослов’я, породивши “теологію смерті Бога”. Хоча зв’язок пост-лібералів з неоортодоксією в пост-ліберальній літературі не рекламується, він існує. Власне, як зауважує Г.Дорріен, пост-лібералізм є бартіанським проектом, що в деяких аспектах, перебуває під більшим впливом Барта, ніж американська неоортодоксія в її найкращі дні.

Головним осередком пост-ліберального богослов’я став Єльський університет. Його богослови, Ганс Фрей і Джордж Ліндбек, написали основоположні тексти руху і підготували більшість його ключових захисників. Видатними діячами пості-ліберальної школи стали підготовлені у Єльському університеті богослови – Джеймс Баклі, Гаретт Грін, Стенлі Хауервос, Джордж Хансінгер, Брюс  Маршалл, Вільям Плечер, Джордж Страуп, Рональд Тьєман.  До молодшої групи Єльських пост-лібералів належать Кетрін Грін-МакКрейт, Серена Джонс, Девід Камітзука, Ян Мак-Фарланд, Джо Мангіне, Джин Роджерс та Кетрін Теннер. Крім цього існує група  богословів, що представляють інші академічні установи, але є частиною пост-ліберальної парадигми: Вільям Віллімон, євангельський екуменіст Стенлі Гренц, Габріель Факре, баптист Джеймс Вільям МакКлендон та британські богослови Роуен Вільямс і Девід Форд.

Основний концепт школи був обґрунтований Фреєм у книзі “Затемнення біблійного нарративу” (1974). Фрей відзначив, що сучасний консервативний і ліберальний підходи до Біблії підривають авторитет Писання, локалізуючи зміст біблійного вчення в певних доктринах або світоглядних установках, що стають більш фундаментальними, ніж саме Писання. До епохи Просвітництва, пояснював він, більшість християн читали Біблію перш за все як свого роду реалістичний нарратив. Узгодженість і послідовність цієї розповіді робила можливим її фігуральне тлумачення, причому деякі із подій в межах і за межами біблійної розповіді розглядалися як прототипи або відображення центральних біблійних подій. Євреї і християни знаходили сенс свого життя, розглядаючи себе через призму зв’язку з розповіддю Писання і через участь в ній. Фрай стверджує, що в епоху Просвітництва розуміння Писання як реалістичної розповіді було втрачено. Оскільки їхній раціоналізований досвід все більше визначав для них те, що є “реальним”, богослови намагалися зрозуміти Писання, зіставляючи його зі своєю власною, на їх думку, універсальною “реальністю”. Тобто, вони прагнули визначити істину Писання, перекладаючи її на мову їхнього власного світу.

У  “Затемненні біблійного нарративу” Фрей здійснює детальний огляд процесу втрати богословами 18-19-го століть розуміння розповідного характеру Писання, наголошуючи на двох основних стратегіях, якими модерністські богослови реконструювали біблійний зміст. На його думку, ліберали шукали справжнього змісту Біблії у її вічних істинах про Бога і людство, у той час як консерватори вбачали реальний зміст Біблії у її фактографічних даних. Фрей підкреслював першорядну роль біблійної розповіді для богослов’я. Його колега Джордж Ліндбек додав наголос на перевазі мови над досвідом і теорією релігії як культурно-символічного середовища. Спираючись на лінгвістичний аналіз Людвіга Вітгенштейна і культурну антропологію Кліффорда Гірца, Ліндбек у своїй основній роботі “Природа доктрини: релігія і теологія в постліберальний вік”[3] запропонував сучасні богословські варіанти, які зміцнили і посилили більшу частина аргументів Фрея. У цій праці Ліндбек окреслив прагнення вивести богослов’я за межі модерністських основ когнітивно-пропозиційного консерватизму і емпірично-експресіоністського лібералізму. На противагу їм Ліндбек запропонував культурно-лінгвістичний поворот, згідно з яким роль доктрини в богослов’ї трактується по аналогії зі значенням граматики у мові. У рамках цієї концепції вважається, що функція доктрини полягає не в тому, щоб кореспондувати з об’єктивною реальністю або виразити якийсь універсальний досвід, а в тому, щоб служити в якості колективного правила дискурсу, відношення і дії.

Згідно з іншим відомим пост-лібералом молодшого покоління Вільямом Плечером, сутність теологічного методу пост-лібералізму полягає в обґрунтовані пріоритетності розповідної і тлумачної категорій в Писанні, утвердженні герменевтичного пріоритету світу, створеного біблійними розповідями, над світом людського досвіду, і проголошенні першості Слова над досвідом[4]. Плечер також висуває чотири основні характеристики пост-ліберального богослов’я[5]. По-перше, пост-ліберальна теологія “не фундаменталістська”, тобто вона відмовилася від модерністських пошуків підстав визначеності наукового або релігійного знання. Оскільки, за словами Плечера, будь-який “досвід завжди приходить вже інтерпретованим”, то принципово не існує жодної можливості перевірити вірування на предмет їх відповідності якомусь первісному неінтерпретованому досвіду. Тому, шукаючи аргументи на користь обґрунтування релігійних вірувань, пост-ліберальні богослови, як правило, намагаються дотримуватися цілісного підходу і шукати виправдань у послідовності, а не відповідності. Вони беруть до уваги специфіку поточної традиції інтерпретації і намагатися забезпечити узгодженість з іншими спільними віруваннями. По-друге, пост-лібералізм уникає “систематичної апологетики”, адже у зв’язку з відмовою від спроб досягнути гносеологічної визначеності більше не залишається місця для привілейованих філософських та методологічних підходів, в рамках яких богословські претензії могли б набувати значущості і достовірності. Натомість пост-ліберали застосовують контекстний переклад і обґрунтовують свої претензії на відображення специфічно християнських вірувань в рамках плюралістичної картини сучасного життя. Третьою рисою пост-лібералізму є його зацікавленість “відмінностями між релігіями”, а не намаганням відшукати за їх специфічними рисами їх загальний знаменник або спільну сутність. Іншими словами, відмова від гносеологічного фундаменталізму та принципу системності пов’язана з валоризацією ролі релігійних відмінностей, з переоцінкою суті міжконфесійного діалогу, який тепер не обов’язково передбачає досягнення згоди. Четвертою характерною рисою є підкреслення увага пост-лібералізму до біблійних розповідей, що зумовлює ретельне вивчення структур біблійних нарративів з використання методів літературної критики, намагання встановити лінії взаємозв’язку стосунків біблійних текстів і громад, які їх читали, дослідження значення розповідей у формуванні ідентичності цих громад та їх розуміння Бога.

---

[1] Для ознайомлення з обміном думками між пост-лібералами і представниками євангельського богослов’я див.  Timothy R. Phillips and Dennis Okholm, eds., The Nature of Confession: Evangelicals and Liberals in Conversation (Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 1996). У якості критичної праці на адресу пост-лібералізму заслуговує на увагу Michael S. Horton, “Yale Postliberalism: Back to the Bible?” in A Confessing Theology for Postmodern Times, ed. Michael S. Horton (Wheaton, Ill.: Crossway, 2000), 183-216.

[2] Gary Dorrien, The Origins of Postliberalism. in The Christian Century, July 4-11, 2001, pp. 16-21 //http://www.religion-online.org/showarticle.asp?title=2116

[3] George Lindbeck, The Nature of Doctrine: Religion and Theology in a Postliberal Age. Philadelphia: Westminster, 1984.

[4] William C. Placher, Paul Ricoeur and Postliberal Theology: A Conflict of Interpretations in Modern Theology  (1987), р. 35-52.

[5] William Placher, The Triune God: An Essay in Postliberal Theology. Westminster John Knox Press, 2007, 184 p.