Нове чернецтво: відродження чернецького ідеалу у протестантизмі

Звичний образ католицького монаха, що присвятив своє життя самотності, посту і молитвам, у протестантів традиційно викликав зневагу та осуд. Як відомо, лідери Реформації засуджували практику чернечого життя. На їхню думку, правдиві християн повинні вірити в те, що Бог врятував їх згідно зі Своєю благодаттю, а не у винагороду за добрі справи; вони мають мешкати в світі, а не в монастирі; їм слід проводити свій час за читанням Біблії, а не витрачати його для середньовічних співів на латині. Мартін Лютер називав ченців “вошами, поміщеними дияволом на шубі Всевишнього Бога ” і став ініціатором закриття монастирів на землях, які схилялися на бік Реформації. У Європі і США протестанти протягом століть обережно трималися на відстані від “чернечої” духовності. Чернецтво традиційно бачилося ними не як альтернативна культура, а як втеча від світу, не як засіб духовного становлення, а  як одна з форм “виправдання ділами”, не як вираз цінності спільноти, а як увічнення нездорової ідеї про “християнську еліту”. З усіх протестантів, найдальше від чернечого ідеалу стояли американські євангелісти, що традиційно сповідували цінності активізму, сімейного затишку і євангелізації, а не самотнього дослідження або медитативної молитви. Проте в наш час деякі представники євангельського руху у різних країнах світу починають запитувати: чи не було рішення Лютера засудити чернецтво занадто поспішним? Хоча реформаторські звинувачення монахів у розпусті і корупції містили чимало правди, саме релігійні ордени були осередками інтенсивних духовних пошуків, даючи місце усім невдоволеним і критикам. Зрештою, Мартін Лютер і сам був августиніанським ченцем.

У пошуках ресурсів для реалізації християнського ідеалу в контексті пост-християнської культури євангельські богослови звертаються до історичних форм духовності і учнівства, у тому числі і до тих з них, які базуються на чернецькій традиції. Для опису цих намагань відновити давні чернецькі правила життя, духовні практики та літургійні зразки використовується термін “нове чернецтво”. Це достатньо новий радикальний християнський рух, представники якого бажають вести простий, общинний, цілісний спосіб життя, фокусуючи свою увагу на служінні бідним і пригнобленим верствам суспільства. Громади руху виникають переважно в міських районах різних континентів серед всіх основних західних християнських традицій. С.Бессенекер стверджує, що в Північній Америці з’явилося понад сто нових чернечих груп. Одним із найбільш відомих виявів руху, його своєрідною моделлю, стала спільнота “Простий шлях”  (Філадельфія, США)на чолі з Shane Claiborne.

Поява “нового чернецтва” зумовлюється настанням епохи пост-християнської культури, яка гостро вимагає нової артикуляції у трактуванні ідентичності християнина. Сутність нової епохи стає краще зрозумілою, коли розглядати її у динамці семи “переходів” , що знаменують зміщення від християнського до пост-християнського світу: 1) перехід від центру до країв (у епоху домінування християнства церква були провідним суспільним фактором, однак у пост-християнську еру її необхідно невідкладно збагнути свій маргінальний статус); 2) перехід від більшості до меншості (у класичному християнському світі християни становили переважну більшість суспільства, а в пост-християнську еру вони перебувають у меншості); 4) перехід від поселенців до тимчасових мешканців (раніше християни перебували в рамках культури, яка визначалася їх власною історією, але в пост-християнську еру вони стали іноземцями, вигнанцями і паломниками на території чужої культури; 5) перехід від привілейованого становища до плюралізму (якщо раніше християни користувалися багатьма привілеями, то тепер вони тільки одне з багатьох співтовариств в плюралістичному суспільстві); перехід від контролю до свідчення (в епоху домінування християнська церкви могла здійснювати контроль над суспільством, але в пост-християнську еру християни можуть впливати на світ тільки ділячись своєї історією і її плодами); 6) перехід від підтримування до місії (у попередні століття християнство наголошувало на важливості збереження свого статусу, але за теперішніх умов на перший план виходить необхідність місії в новому конкурентному середовищі); 7) перехід від інституції до руху (традиційно християнські церкви оперували в інституційному режимі, але в пост-християнську еру християнам необхідно знову усвідомлювати себе як рух). Ситуація постійних змін і нових викликів становить контекст, в якому християнам доводиться рішуче віднаходити внутрішні ресурси для того, щоб бути послідовниками Ісуса в існуючій культурі. “Нове чернецтво” і стало  однією з форм такого пошуку.

Водночас варто зауважити, що поява спільнот “нових ченців” зумовлена наростанням кризи і зневіри в сучасному протестантизмі, зокрема його євангельському крилі. Сучасна західна версія протестантизму з теле-євангелистами, мега-церквами та доктриною процвітання зазнала надмірного впливу масової культури і популістської естетики. На думку багатьох критиків, традиційний євангелікалізм, ставши заручником споживацтва, безкінечних богословських дискусій та соціального консерватизму, залишає без відповіді актуальні виклики буття християнина, особливо у сфері особистої духовності. Зокрема, учасники спільнот “нових ченців” стверджують, що традиційні віросповідання не задовольняли їхніх духовних запитів та викликали розчарування через надмірну комерціалізацію і соціальну апатію. Вони впевнені у “духовній в’ялості церкви і тенденції асимілюватися до корумпованого, жадаючого влади світу”, прагнуть поєднати соціальний активізм з контр-культурним статусом. Намагаючись створити альтернативу традиційному протестантизму, нові пост-протестантські спільноти без вагань ламають літургічні і богословські табу, запозичуючи чернецькі духовні ритми католицьких містиків та спираючись на соціальні цінності Франциска Ассизького.

Серед історичних попередників “нового чернецтва” слід виділити монахів-бенедектинців. Однак, як наголошують активісти руху, “нове чернецтво має мало цінного, щоб запропонувати світові, якщо воно намагається задовольнити потреби світу так як їх визначає сам світ. Світ потребує Ісуса і людей, які дозволили, щоб їх життя було радикально змінене у спільнотах, що демонструють любов і ненасильство Того, Хто послав Ісуса”.  Про відродження бенедиктинського чернечого руху першого тисячоліття у формі сучасного нового чернецтва пише М. Херст . Він вважає, що новий чернецький рух має багато спільних переконань і практик з ранніми бенедектинськими громадами: його ініціаторами також є миряни; громади практикують самоврядування; для “нових монахів” властиві зосередженість на молитві і особистому наверненні; вони вірні радикальній гостинності, особливо щодо бідних верств населення; члени спільнот беруть участь у продуктивній праці в суспільстві. Однак, руху притаманні і специфічні риси: серед учасників спільнот є як одружені, так і ті, хто дотримуються целібату; нові чернецькі громади сильно різняться за організаційною структурою; вони забезпечують більший порівняно з класичними бенедиктинцями ступінь особистої свободи; громади розташовані в міських і сільських населених пунктах, їх членство носить екуменічний характер, а перспективи – глобальний.

Історичним попередником “нового чернецтва” до значної міри є і анабаптистська традиція. Вплив анабаптизму на появу нового чернецтва можна простежити через призму переконань і практик, важливих як для класичного чернецтва так і для спільнот анабаптистів ХVІ ст.. Це, зокрема, спільний наголос на важливості особистого навернення і учнівства, трактування чернецьких обітниць як свого роду “другого хрещення”, властивого обом рухам протесту проти зростаючої секуляризації християнства. Анабаптистам, як і чернецькій традиції, був властивий економічний радикалізм, вони релятизували приватну власність і практикували взаємодопомогу або колективне володіння майном. Як і ранні чернечі громади, анабаптисти проповідували і здійснювали практику ненасильства. Подібно до того, як у ранньому середньовіччі кельтські монастирі розсилали своїх ченців-місіонерів по усій Європі, згодом громади анабаптистів скеровували місіонерів проповідувати і хрестити по території всього континенту.  У сучасному контексті анабаптистська традиція заохочує до утворення нових чернецьких спільнот передусім власним історичним досвідом, багатим на християн, які намагалися самовіддано слідувати за Ісусом. Суттєвим фактором є актуалізація анабаптистської критики світогляду культур-християнства, що спирається на чужі для пост-християнської культури категорії домінування християнства, а також анабаптистський досвід інтеграції духовності і учнівства. У теперішній споживацькій культурі властивий анабаптистам етичний нонконформізм, їх практика ненасильства, контр-культурний в нашому індивідуалістичному світі наголос на ролі спільноти і  заклик до простого способу життя також стають значимим стимулом для розвитку нових форм чернецького руху.

Зв’язок “нового чернецтва” з анабаптизмом особливо помітний в обопільному наголосі на важливості миротворчої ролі християн. Зокрема, декілька лідерів нового чернецтва приєдналися до Християнських миротворчих команд (Christian Peacemaker Teams) в Іраку на початку війни в Перській затоці. Серед них був і Шейн Клейборн, один із найпопулярніших авторів та активістів руху. Його книга “Непереборна революція: життя звичайного радикала”  отримала похвалу від таких відомих лідерів постмодерністської церкви як Б.Мак-Ларен, Т. Камполо, Л. Світ і Р. Белл. Клейборн включив у свою книгу своєрідну декларацію “Дванадцять ознак нового чернецтва”, розроблену спільнотою нових ченців в Даремі (США, Північна Кароліна). У цьому промовистому документі йдеться про те, що нове чернецтво ідентифікує себе як “сучасну школу навернення”, що намагається розвивати низовий екуменізм і пророче свідчення в межах північноамериканської церкви. Хоча вияви руху різняться за формою, але, згідно з документом, вони характеризуються такими спільними знаками: 1) переміщення до покинутих місць Імперії (життя з бідними і знедоленими верствами суспільства); 2) обмін економічними ресурсами з іншими членами спільноти і потребуючими членами суспільства; 3) гостинність до незнайомців 4) оплакування расових розбіжностей всередині церкви і суспільства в поєднанні з активним прагнення до справедливого примирення; 5) покірність тілу Христовому, церкві; 6) формування намірів на основі способу життя Христа і правил спільноти у поєднанні з досвідом послушництва; 7) плекання спільного життя членів спільноти; ) підтримка неодружених членів спільноти у їх целібаті поряд із підтримкою моногамних подружніх пар і їх дітей; 9) географічна близькість членів громади, які поділяють спільне правило життя; 10) догляд за дорученою Богом ділянкою землі паралельно з підтримкою місцевих економік; 11) миротворча діяльність у світі насильства, врегулювання конфліктів у рамках громад згідно з вченням Христа (Мт. 18); 12) зобов’язання вести дисципліноване споглядальне життя. Документ завершується закликом до членів спільноти дивитися на ці правила життя та їх втілення у локальних контекстах як на знаки Царства Христового для Божого світу.

Апологети нового чернецтва часто цитують праці Д.Бонхеффера, якого також можна вважати одним із попередників руху. У 1935 р. цей лютеранський богослов писав: “відновлення церкви неодмінно прийде тільки від нового виду чернецтва, яке не буде мати нічого спільного зі старим, крім життя у безкомпромісній вірності Нагірній проповіді в наслідуванні Христа”. Відомо, що в нацистській Німеччині Бонхеффер організував підпільну християнську громаду, свого роду таємну семінарію для підготовки молодих людей до служіння. Під керівництвом Бонхеффера, вони намагалися жити в безкомпромісному учнівстві, заснованому на житті і вченні Ісуса Христа. На основі досвіду життя у цій спільноті Бонхеффер написав свої відомі книги “Життя в християнському спілкуванні” і “Цінність учнівства”. Спираючись на багату чернечу традицію, Бонхеффер мріяв про те, що церква від культур-християнства повернеться до стану справжньої спільноти послідовників Христа. Йому здавалося, що до відновлення церкви могла б призвести саме нова форма чернецтва, тому що по своїй суті чернецтво – це бачення життя по-іншому, пророчим поглядом, врозріз з нашим індивідуалістичним суспільство. Ідеал нового чернецтва для Бонхеффера полягав у дисциплінованому житті, зосередженому на молитві та служінні, у радикальному слідуванні за Ісусом. Нові чернечі громад повинні були стати знаками та символами Царства Божого.

Історичний розвиток нового чернецтво можна розділити на три періоди. У першому періоді (від Другої світової війни до 1974 р.) відбувалося переосмислення характеру релігійного життя в католицизмі, що відбилося в суспільно свідомому ідеалі самотності Томаса Мертона та діяльності суспільно-активних громад руху “Catholic Worker”. Тогочасні протестантські експерименти колективного життя у поєднанні з інтенсивним зверненням до досвіду релігійних спільнот молодіжної “контркультури” стимулювали подальше відновлення інтересу до чернецтва в Європі і Америці. У другий період (1974-1993 рр.) формується цілий ряд соціально активних лідерів, громад і організацій, що стали натхненниками подальшого розвитку нового чернецтва. Серед них варто відзначити таких письменників, як Ентоні Камполо і Рональд Сайдер, громаду Дж. Уолліса “Sojourners” і Асоціацію розвитку християнських спільнот, періодичні видання “Sojourners Magazine” і “Other Side”.

У 1980 році філ ософ А. Макінтайр опублікував працю, присвячену переосмисленню філософських основи етики, помістивши у висновках свої міркування про цивілізаційну роль чернецтва у сучасному світі. За словами Макінтайра,  “на цьому етапі є важливим будівництво місцевих форм спільнот, в рамках яких люб’язність, інтелектуальне й моральне життя можна підтримувати через темні століття, які вже на нас … Цього разу, однак, варвари не чекають за кордоном; вони вже серед нас протягом досить тривалого часу. І саме відсутність у нас усвідомлення цього факту є частиною нашого становища. Ми чекаємо на іншого, безсумнівно дуже відмінного Св. Бенедикта”.  Ідея про те, що все більш роздроблена і варварська західна цивілізація може бути врятована тільки завдяки появі нового Бенедикта стає лейтмотивом заклику до “нового чернецтва”, яке, як вважається, здатне сформувати дисципліновані громади для підтримання чеснот цивілізованого життя.

В цей же час відбуваються зміни і в протестантській місіологічній теорії. У 1974 році Ральф Вінтер, один з ключових представників Школи світової місії (Фуллерівська семінарія), опублікував у “Journal of Missiology” статтю “Дві структури спокутної місії Бога”. У статті Вінтер роз’яснює відмінність між “модальностями” (приходськими структурами, які включають в себе людей різного віку, статі і рівня посвяти), і “братствами” (чернечими або місіонерськими структурами, які обмежують членство прийняттям посвяти та іншими факторами). На думку Вінтера, протестанти повинні переосмислити своє ставлення до історичних католицький місіонерських “орденів”, запозичивши їх багатий досвід. Публікація Вінтера пожвавила інтерес до формування протестантських місіонерських орденів у 1980-их – поч. 1990-их років. Зокрема, новозеландець Вів Грігг засновує спільноту “Servants of Asia’s Urban Poor”, а американець Джон Хайєс “InnerCHANGE”.

Шейн Клейборн

Третій період, що розпочався у 1994 р. і триває досі, характеризується інтенсивним процесом утворення різноманітних спільнот “нового чернецтва” та їх мереж. Історія однієї з них бере свій початок із студентської акції протесту у вересні 1995 року проти примусового переселення групи бездомних у Філадельфії. Один із учасників цього протесту, Шейн Клейборн прийшов до висновку, що почуття солідарності з бездомною спільнотою відкриває для нього новий вимір християнської віри. Після роботи добровольцем в Калькутті з матір’ю Терезою Шейн повернувся в нетрі Філадельфії, заснувавши спільноту  “Простий шлях”, одну із найбільш впливових нових чернечих громад, яка стала ініціатором створення співдружності аналогічних братств. У 1998 філософ Джонатан Уілсон, опублікував книгу, присвячену осмисленню впливу на життя церкви відомої праці Макінтайра “Після чесноти” . В останньому розділі він проаналізував заклик Макінтайра до появи “нового Св. Бенедикта”, наголосивши на необхідності утворення “християнських спільнот, які можуть виробити нового Св. Бенедикта” та застосувавши для їх позначення термін “нове чернецтво”. Вілсон висловив сподівання, що християнські спільноти вбачатимуть Божу мету у зцілення фрагментації світу, практикуватимуть духовну дисципліну і звертатимуть увагу га глибокі богословські роздуми.

Більшість громадах нового чернецтва намагаються створити альтернативу консервативному євангельському мейнстріму. У їх переконаннях і практиках яскраво простежується постмодерністське прагнення до нового переживання таємниці, справжнього християнського досвіду і повсякденної духовності, які різко контрастують із маркетинговим і управлінським підходом багатьох сучасних церков. Спільноти нових ченців надають понад екуменізму перед доктринальними дискусіями, заохочують жіноче лідерство і звертають більше уваги на проблеми соціальної справедливості та охорони навколишнього середовища, ніж на культурні війни. Учасники нового чернецтва вважають себе “ченцями в світі”, вони не зацікавлені в ізоляції або крайньому аскетизмі. Майже всі мають постійну роботу, сім’ї і ведуть соціальне життя. Водночас більшість груп підтримує тих своїх членів, які вибирають целібат як спосіб життя, але це трапляється рідко. За словами Моллі Вортен, “нові ченці” прагнуть “інтегрувати основні християнські цінності в своєму житті звичайних громадян. Це основне розходження між старими ченцями і новими” .

Очевидно, що в новому чернецтві існують різні напрями. Зокрема, С.Бессенекер виокремлює дві категорії історичних чернечих орденів – “усамітнені” (орієнтовані на внутрішнє життя спільноти) і “місіонерські” (орієнтовані на зовнішню діяльність) , він переносить цю класифікація і на нове чернецтво. До першої групи належить спільноти, утворені християнськими сім’ями у сповнених проблем урбаністичних кварталах своєї країни. Намагаючись жити згідно з християнським ідеалом у своєму безпосередньому оточенні, ці спільноти притягують до себе бідні і знедолені верстви населення. Однією з таких груп, які свідомо обрали місцем проживання нетрі міських кварталів, є  нова чернецька спільнота “Missio Dei” у Міннеаполісі. На додаток до своїх звичайних годин молитви і богослужінь, вони роздають їжу на вулицях і пропонують притулок потребуючим. Лідер спільноти Ван Стінвік (Van Steenwyk) вважає лицемірством практику церков, які в неділю проповідують з кафедри про соціальну справедливість, але впродовж тижня ігнорують своїх ближніх, які перебувають у тяжкому становищі. “Ви можете бути залучені у діяльність вашої церкві, але ніколи насправді не переживати зламаності в іншій людині. Ісус жив з іншими людьми” – говорить він – “Тому ми запитуємо, які ресурси у всій церковної історії можуть допомогти нам жити саме так?”

Натомість в орієнтованих на зовнішній світ групах “нових фріарів” панує дух місіонерської ініціативи, ці спільноти залишають свої країни і переїжджають в ті частини світу, де мало відомо про Ісуса. До цього напряму відноситься австралійська група “Міські сусіди надії” (Urban Neighbors of Hope), учасники якої визначають себе як “місіонерський орден”. Група розробила власний перелік основних цінностей, що має багато спільного з дванадцятьма ознаками нового чернецтва. До пріоритетів групи, зокрема, належать: євангелія справедливості; втілення християнського ідеалу серед бідних верств населення та ідентифікація себе з ними; дієве співчуття; цілісна місія (бажання служити всім сферам життя в регіоні всіма можливими засобами); учнівство; духовне формування, яке полягає у плеканні близьких стосунків з Ісусом за допомогою духовної дисципліни та простого способу життя; створення команд; органічне зростання. Група має також “Загальні правила життя”, що визначають духовні практики спільноти, до яких належать усамітнення, Святе Писання, духовне наставництво, гостинність, керівництво, служіння, поклоніння, життя серед бідних.

Отож, для більшості груп нового чернецтва характерні наступні риси: наголос на ролі спільноти (Євангеліє тлумачиться як таке, що передане для людей і через людей); орієнтація на міське середовище та практика переїзду до забутих міських гетто; місіонерський ентузіазм, чітка спрямованість на “зовнішній світ”, на практичний прояв милосердя, солідарності і справедливості; прагнення відновити ідеал “посвяченого” життя, що характеризується такими цінностями, як простота, скромність, чистота, перетворення і стабільність; бажання глибоко досліджувати історію релігійного життя та експериментувати з новими способами втілення християнського ідеалу в сьогоднішній культурі; відновлення споглядальної духовності.

Цікаво, чи відомо про діяльність такого роду спільнот на пострадянському просторі? І, що більш принципово, чи має євангельський протестантизм на наших теренах потребу звертатися до досвіду чернечої духовності і місіонерського служіння? Чи появиться у нас “нове чернецтво”?

Бібліографія

  1. Worthen, Molly. “The unexpected monks”, The Boston Globe http://www.boston.com/bostonglobe/ideas/articles/2008/02/03/the_unexpected_monks/
  2. Bessenecker, Scott A. The New Friars, Inter Varsity Press, 2006.
  3. Jonathan R. Wilson. Living Faithfully in a Fragmented World: Lessons for the Church from MacIntyre’s After Virtue (Harrisburg, PA: Trinity Press International, 1997).
  4. Claiborne, Shane. The Irresistible Revolution: Living as an Ordinary Radical, Zondervan, 2006.
  5. Rutba House, Editors. Schools for Conversion: 12 marks of a New Monasticism, Cascade Books, 2005.
  6. Sine, Tom. The New Conspirators, Inter Varsity Press, 2008.
  7. Wilson-Hartgrove, Jonathan. New Monasticism: What It Has to Say to Today’s Church, Brazos Press, 2008.
Print Friendly

Facebook comments:

2 thoughts on “Нове чернецтво: відродження чернецького ідеалу у протестантизмі

  1. Спасибо! Думаю, что она будет очень полезной всем, кто ищет ответы на вопросы о сущности христианства в современном мире.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


*