Розпізнаючи час…

«Розпізнати небесне обличчя ви вмієте, ознак часу ж не можете?» (Матвія 16:3)
«Лице неба й землі розпізнати ви вмієте, чому ж не розпізнаєте часу цього?» (Лк. 12:56)

Ісус звинуватив своїх сучасників, переважно релігійних і ґрунтовно знайомих з Писанням людей, у тому, що вони не розуміють атрибутів часу, специфіки моменту, в який їм призначено жити. Особливого Часу, коли Бог з’явився в тілі, Вічність перетнула кордони смерті, Творець в любові простягнув руку примирення до свого занепалого творіння, розпочався бенкет, відкрилися двері до блаженства і Володар всесвіту запрошує на свято, особисто і всіх. Він готовий заплатити за свободу кожного, з радістю бере на Себе тягарі знедолених, за власним бажанням поєднує Себе зі звироднілим людством, спокутує його Собою. А втім, «прикрасивши людину даром свободи» (Григорій Богослов), Він не змушує її ставати вільною, приходити на бенкет, отримати зцілення… Бог дарує можливість вибору, пропонує альтернативу і вимагає рішення. Його сучасники тут і зараз повинні вирішити чи приймають вони Ісуса Господом. Для них прийшов час відповідати Ісусу, адже скоро буде надто пізно, щоб це зробити. На жаль, переважна більшість із слухачів Ісуса так і не усвідомили ні трагічності, ні серйозності становища. Вони були здатними передбачити переміну погоди по зміні напрямку вітру, але їм не вистачило прозорливості, духовної чутливості та відкритості до Бога, щоб побачити ознаки зміни часів. Часи змінилися, але вони цього не зауважили, або, краще сказати, не захотіли зауважити. Простіше було залишитися в рамках укладеного століттями способу життя, довести свою вірність традиції. Вони так сильно прив’язалися до старих міхів, звиклися з ними, що вважали за краще відмовилися від нового вина. Пройде кілька років, мандрівний рабин з Галилеї, з дивним вченням, буде розп’ятий, учні проповідуватимуть про Його воскресіння, а багато з них навіть заплатять за це своїм життям. Утім, для більшості їх сучасників, велика можливість пройшла мимо, вони так і не зрозуміли часу своїх відвідин (Лк.19:44). У Євангелії від Матвія (16:1-4) Ісус вказує на інший аспект ситуації: Він вже дав своїм сучасникам чимало ознак, але вони все ж не захотіли повірити у Нього, отож, напевне, справа не стільки в нестачі знаків, скільки в небажанні їх прийняти. Про те, що основною перешкодою віри в Ісуса була не нестача знамень чи інтелектуальна нездатність їх осягнути, свідчить «ознака пророка Йони», яка показує разючий контраст між скептицизмом іудеїв і повним довіри радісним відгуком язичників. Адже, визнавши панування Ісуса, повіривши «ознаці часу», неможливо жити так, як раніше, старі міхи не втримають молодого вина, перетворення стає невідворотним.

Ми часто стверджуємо, що Бог-Творець, в якого ми віримо, є Господом всієї історії. Як і багато інших проголошених (а частіше повторених), але так і неосмислених постулатів, ця богословська аксіома перетворюється на побожну фразу, так і не набувши реального сенсу, не ставши підставою для формування такого ставлення до часу, в якому ми живемо, якого очікує від нас Бог. Між тим, формально не заперечуючи Божого владарювання над тривалістю історичного процесу, ми іноді живемо і проповідуємо так, немовби насправді не віримо, що й наш мультикультурний, охоплений протиріччями, фрагментарний вік створив Господь. Залишаючи в минулому можливість вільного втручання Бога у безбарвну буденність, ми звикаємо жити у сірості, поступово втрачаємо віру в можливість приходу божественного у людські злигодні, в перспективу перетворення побуту в буття. Ми досконало оволоділи мистецтвом проклинати сьогодення, дошкульно (і не без підстав) тавруємо відчуженість, релятивізм та соціальні пороки часу, в якому Бог призначив нам жити. Роблячи це, і не пропонуючи творчої альтернативи Царства Божого, ми, не зауважуючи зречення, сповідуємо безсилля Бога у нашому віці.

Однак, неприпустима для християн і протилежна позиція – безоглядне пристосування до домінуючих соціокультурних принципів, втрата християнством своєї контр-культурної ідентичності. По суті, фундаментальною умовою просування ідеалів і цінностей Царства Божого у будь-яку епоху є збереження християнством статусу альтернативної контркультури. Відмовляючись від соціальних цінностей, моральних норм та ідеалів споживацького суспільства, християнство зобов’язане усвідомити небезпеку як безальтернативного протиставлення (як варіанти – ескапізму, радикального сепаратизму, намагання втекти в уявне «ідеальне» минуле), так і пасивного, безапеляційного пристосуванства, мімікрії, безумовного схиляння перед соціокультурними тенденціями, прагнення до згладжування протиріч між засадами «цього віку» і «віку майбутнього». Сергій Аверинцев влучно зауважив, що християни, які «догідливо вихваляють панівні тенденції сучасності… і хотіли б саму свою душу перефарбувати в кольори сучасності», а також ті, хто «відокремлюються від сучасності й учиняють їй гордовиту фронду, не знаходять достатніх слів для проклять на її адресу», насправді перебувають у «таємній гармонії», бо перші нездатні крізь сучасне століття і всупереч йому «розчути голос Господа історії», а другі відмовляються «вірити в правочинну владу Бога також і над сьогоднішнім днем»[1].

На нашу думку, основним принципом ставлення християнства до сучасності має бути не конфронтація чи конформізм, а трансформація, альтернатива перетворення, яка поставить суспільство та окремих людей перед можливістю вибору. Вибору цінностей, ідеалів, норм, не тільки задекларованих, а й виявлених у особистому житті, сім’ї, професійній діяльності, спільноті. Не висуваючи реальної творчої альтернативи, не ставлячи сучасне суспільство перед перспективою і неминучістю вибору, чи маємо ми право засуджувати час, в якому живемо?

Мислячи про «ознаки часу», сучасні богослови і апологети, здебільшого, змагаються у тому, чия вербальна палітра міститиме більше темних фарб для відтворення апокаліптичної панорами сучасності. Акцент, як правило, падає на кризу людства і його моральну деградацію, зростання кількість землетрусів і проблеми екології, прогнози про наближення Армагеддону і розгадку «людини гріха». Всі ці питання, безсумнівно, важливі для християнського богослов’я і практики. Однак вони не вичерпують глибини і складності соціокультурних тенденцій і глобальних викликів, які стоять перед нашим часом. Ми стоїмо перед гострою потребою богословського і публіцистичного осмислення ціннісних основ сучасного суспільства, культурних інтересів і духовних запитувань сучасних людей, які знову прагнуть зрозуміти, хто вони, як їм жити, для чого вони існують?

У цьому сенсі, значну цінність становлять міркування північноірландського теолога і педагога Девіда Брюса, висловлені ним на виступі, присвяченому стану молоді в умовах постмодерну. Емпіричною базою його узагальнень стала робота серед молоді обох ворогуючих конфесій нинішнього Ольстера – протестантів і католиків. За словами Брюса, навіть в екстремальних умовах виявляється, що потреби нинішніх “постмодерних” людей не надто відрізняються від одвічних людських запитів. До таких потреб, які переростають мірки боротьби за виживання, Брюс відносить: 1) нездоланне зацікавлення у духовній сфері, 2) потреба в спілкуванні, 3) потреба в розкритті багатства людських смислів в собі і в інших. На ці запити європейські християнські конфесії (власне, скажемо відверто, не тільки вони одні) відповідають 1) доктринальною жорсткістю, 2) корпоративною замкнутістю, 3) інструментальним ставленням до людини, в якій бачиться лише об’єкт маніпуляції та “навернення”[2].

Отож, бачимо явну невідповідність між духовними та соціокультурними запитами молоді і формами відповіді на неї традиційних християнських церков. Що ж, можливо саме в цьому криються причини занепаду євангельської місії, особливо в Європі і не тільки в її західній частині? Може доцільно перенести осердя нашої уваги і публіцистичну гостроту з критичного висміювання суспільних вад на осмислення того факту, що наша звістка, вірніше форми і засоби, якими ми її сповіщаємо, не містить чесної відповіді на розпачливе волання розколотого світу. Світу, який своїм моральним і духовним заколотом, деградацією і втомою від богопокинутості, мовою свого часу волає до спільноти послідовників Ісуса: Прийди і допоможи нам!

Здається, що сучасній церкві слід напружити усі свої духовні та інтелектуальні потуги, щоб усвідомити: потреби людей нашого часу, їх первинні духовні запити не змінилися, зазнали змін лише форми і знаки, в яких вони виявляються. Виросло нове покоління людей, вільне від ідейної спадщини тоталітарного минулого, напоєне духом плюралістичного, постмодерністського, глобалізованого і знеособленого світу. Це покоління по-іншому сприймає істину, хоча, як і всі попередні генерації, іноді несвідомо, але тим не менш безустанно перебуває у її відчайдушному пошуку; по-іншому ставиться до усталених церковних звичаїв – не обов’язково кидає їм виклик, але й не бажає наслідувати їх без осмислення; по-іншому відноситься до доктрин – не ставить їх під тотальний сумнів, але й не сприймає догматично. Нове покоління прагне не тільки аргументованої пропозиційної проповіді, а й реальних дій, не лише ортодоксії, а й ортопраксії. Як зазначає Н.Б. Маньковська, ми живемо у час, коли на передній план виходять такі якості людини як людинолюбність, сила уяви, емоційність, душевна теплота, ніжність (на зміну ретельності, пунктуальності, працездатності), поглиблення інтересу до самопізнання й самоздійснення особистості, зростання ролі міжособистісних відносин, чуйність до соціальних проблем, турбота про навколишнє середовище. Як робить висновок дослідниця постмодернізму, “відбувається… не втрата цінностей, а їхня зміна, переорієнтація стилю життя”.[3]

Для того, щоб відновити релевантність до очікувань суспільства, Церкві необхідно повернутися обличчям до великих культурних, соціальних та економічних проблем нашого часу, у ракурсі її богословського дискурсу належне місце повинні зайняти проблеми корупції, рабства, бідності, соціальної несправедливості, расизму і забруднення навколишнього середовища. З формалізованої ієрархічної структури церква має повернутися до ранньохристиянського ідеалу автентичного і відкритого співтовариства, спільноти творчості і навчання, місця, де до людей з різними поглядами ставляться з однаковою повагою. Від ідентичності, що базується на спільності віросповідання, необхідно перейти до ідентичності на основі духовності, віри, місії і практики. Замість погляду на богослов’я як на статичний набір логічних тверджень, текстуальних аргументів і доктринальних формулювань, нам необхідно відродити чесний богословський пошук, прагнення до краси і Божої істини для сучасного покоління. Необхідність цих кроків – ознака часу. У нас є вибір – відвернутися від цих ознак, вдавши, що у світі нічого не змінюється; визнати, що світ трансформується, але відмежуватися від викликів, які несуть ці зміни, надавши перевагу старим міхам перед молодим вином; але в нас також є можливість повернутися відкритим обличчям до викликів світу, визнати помилки минулого, і вчитися у Христа, щоб щоденно як спільнота Його послідовників виявляти люблячий, турботливий і творчий спосіб буття у світі. Буття, що стане відповіддю на волання нашого мінливого і втомленого часу, який також створив Господь. І повелів нам у ньому жити, жити для Нього і з Ним. Не спізнитися б…

[1] Сергій Аверинцев. Розрізнення знаків часу: християнське ставлення до історії // Дух і Літера № 17-18.
[2] Див. Рашковский Е.Б. Введение: человеческое измерение эпохи постмодерна//Постиндустриальный мир: центр, периферия, Россия. Сборник 4. Мировая культура на пороге XXI века. Москва. 1999.
[3] Див. Маньковская Н.Б. “Париж со змеями” (Введение в эстетику постмодернизма). – М., 1994., С. 150.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *