Пізнання та істина: постмодерністська теологія

Пост-модерністські богослови проголошують, що у зв’язку з колапсом мета-розповідей у християн більше немає жодної підстави для впевненості у будь-яких доктринах, адже ми не можемо знати абсолютної істини. Критики руху наполягають, що його послідовники неправильно інтерпретують епістеміологічний фундаменталізм (вчення про те, що ми володіємо якимось знанням, яке служить основою для подальшого знання), вважаючи, що він вимагає “незаперечної упевненості” у той час як сучасні фундаменталісти вірять, що ми можемо володіти реальним знанням, яке настільки певне, що необхідне екстраординарне свідоцтво, щоб його спростувати[1]. Властивий постмодернізму епістеміологічний релятивізм у трактуванні істини знаходить повну підтримку у Браяна Мак-Ларена: «Запитайте мене чи християнство (моя версія, ваша, римського папи, будь-чия) є ортодоксальним, мається на увазі істинним, і ось є моя чесна відповідь: трохи, але не зовсім… Мені довелося б сказати, що ми ймовірно маємо декілька правильних речей, але багато речей неправильні… Проте як мінімум наші очі розплющені! Бути християнином щедрої ортодоксії не означає претендувати на те, що ми спіймали істину і почепили її на стіну»[2].

Автори руху критикують наголос консервативного євангельського богослов’я на усному і написаному слові, розцінюючи його як продукт модернізму Просвітництва, не зауважуючи, що пост-модерністський підхід до мови має свої небезпеки. Деконструктивізм, домінуюча літературна теорія постмодернізму, прагне роз’єднати зв’язок між словами і речами, які вони означають, таким чином, що визначення слів трактується скоріше як вправляння у владі, а не підпорядкування дійсності. Хоча жоден автор руху не підтримав би цю теорію повністю, їх твори зображають її вплив. Надмірні спрощення, “мозаїчне мислення” на противагу лінійно-ієрархічному, витончені повторні визначення загальних термінів, і вишукані мовні новотвори зустрічаються доволі часто.

Богослови церкви, що з’являється, справедливо визнають фундаментальну скінченність та обмеженість знань людини, особливо, коли це стосується розуміння природи Бога (Рим. 11:33-34). Ми ніколи не зможемо вичерпно знати Божого характеру або Його шляхів, а тим більше висловити їх скінченними категоріями мови. Але вони помиляються, приходячи до висновку, що ми ніколи не будемо знати чи наше нинішнє розуміння Божого характеру і його способів дії є істинним. Ми дійсно нездатні повністю пізнати природу Бога, але це не значить, що ми взагалі нічого не можемо знати істинно або безпомилково. Велич Святого Письма полягає у тому, що Бог говорив і показав Себе людині у словах, які ми можемо зрозуміти, і які передають нам правду про Бога. (Пс. 16:11, Рим. 16:25-26). Писання рясніє закликами до нас пізнати правду про Бога. (Ів. 8:45-46, 1 Тим. 2:3-4, 1 Кор. 13:9, 1 Ів. 2:3). Той факт, що на сьогоднішній час Бог явив себе в першу чергу через написане Ним слово різко дисонує з загальною містичною практикою церкви, що з’являється. Звичайно, немає нічого помилкового в тому, щоб малювати картини, ліпити статуї, писати музику, і розповідати особисті свідоцтва або “розповіді” для слави Божої. Але істинне і об’єктивне розуміння Бога ніколи не досягалося шляхом одного лише емоційного досвіду і ритуалу. Тільки божественно натхненним, непомильним словам Писання можна повністю довіряти, як джерелу “глибини багатства, і премудрости, і знання Божого!” (Рим. 11:33, Пс. 19:7-11, 2 Пет. 1:16-21).

Якщо ж християни насправді не можуть знати абсолютної істини, то їм залишається лише випробувати на досвіді, що є “істинним” з урахуванням нашого соціокультурного контексту. Пост-модерністські філософи і богослови наполягають, що істина пізнається і утверджується лише в межах суспільств (“немає жодних мета-розповідей, є лише локальні розповіді”). Ця ідея має на увазі, що істина є культурно і соціально відносною, а справжня міжкультурна комунікація неможлива (ті, хто перебувають за межами суспільства повинні перше приєднання до суспільства перед тим, як вони зможуть зрозуміти його ідеї). Отож, у тому разі, якщо логічна істина непевна, єдину надійну сутність християнства становлять духовні відчуття і соціальні дії.

Ще одним важливим висновком з твердження, що ми не можемо знати абсолютну правду, є заклик відмовитися від догматичності у питанні доктрин та погляд на ортодоксальність як на “щедру”[3], тобто таку, що включає багато доктрин, які християн історично оцінювали як аномальні або єретичні. “Щедра ортодоксальність, на противагу натягнутій, вузькій, контролюючій або критичній ортодоксальності значної частини християнської історії, не сприймає себе дуже серйозно. Вона покірна; вона не вимагає надто багато… Вона не вважає ортодоксальність винятковою областю одних лише дослідників прози (богословів), але, як Честертон, вона вітає поетів, містиків, і навіть тих, хто хоче говорити дуже мало або залишатися безмовними, у тому числі розчарованих і тих, що сумніваються. Їх мовчання красномовно говорить про величність Бога, який перевищує всю людську артикуляцію”[4].

Відмова руху від ідеї формування систематичної богословської доктрини зумовлює посилення акценту на питаннях етики. Тоні Джонс, національний координатор Emergent Village, заявляє, що його організація “є аморфним зібранням друзів, які вирішили жити разом незалежно від нашої церковної приналежності, незалежно від наших богословських зобов’язань”. Він порівнює написання твердження віри з “проведенням кордонів, які означають, що ви повинні зарядити свою зброю і розмістити солдатів на цих кордонах. Охорона кордонів стає нав’язливою ідеєю для. Це просто не є служінням Ісуса.”[5] У 2006 році Emergent Village розіслало по електронній пошті заяву для своїх членів від помітного теолога Ле-Рон Шульца (LeRon Shults), який навів три причини, чому їх група не повинна писати доктринального твердження. Крім того, що такий крок є непотрібним і недоречним, адже “Ісус не мав твердження віри” і “боротьба за схоплення (capture) Бога в наші обмежені логічні структури є не чим іншим як мовним ідолопоклонством”, Шульц стверджує, що стандартизація переконань руху було б катастрофою. Він турбується, що “твердження віри має тенденцію припиняти розмову. Такі заяви можуть також легко стати інструментами для маніпулювання або виключення людей зі спільноти. Занадто часто вони створюють середовище, в якому уникають реальної розмови, побоюючись, що критичне переосмислення одного або більше священних суджень призведе до відлучення від спільноти”.[6] Хоча потребу сучасного християнства у відкритому діалозі і відкритості до думки інших важко заперечити, тим не менше постає питання, як довго Emergent Village може залишитися у рамках християнської традиції без твердження віри? Чи для того, щоб бути послідовником Ісуса, достатньо лише дотримуватися загальнолюдських етичних норм і доброго ставлення до інших, чи ж це також включає віру принаймні у декілька конкретних фактів про життя і особу Ісуса, Трійцю і шлях до спасіння?

Небажання течії рухатися у напрямі власного богословського самовизначення впливає на розуміння євангелізації. Наприклад, Пітер Роллінс стверджує, що євангелізація це вулиця з двостороннім рухом. Замість того, щоб нести пізнанні Бога до “недосягнутих” Євангелієм народів у “недосягнутих” місцях, члени очолюваної ним общини Ikon “прагнуть бути євангелізованими” у той час, коли вони навчаються в інших релігій.[7]

[1] See R. Scott Smith, Truth and the New Kind of Christian (Wheaton, Illinois: Crossway Books, 2005), 107-140.
[2] Brian McLaren, A Generous Orthodoxy, (Grand Rapids, MI: Zondervan, 2004, p. 293.
[3] Термін “щедра ортодоксальність” вперше був використаний Гансом Фрейєм (Hans Frei), пізніше до нього зверталися ще декілька авторів руху, до його популяризації найбільше доклався Брайан McLaren.
[4] Brian McLaren, A Generous Orthodoxy, (Grand Rapids, MI: Zondervan, 2004), p. 155.
[5] Peter J. Walker and Tyler Clark, “Missing the Point: The Absolute Truth Behind Postmodernism, Emergent and
the Emerging Church,” Relevant Magazine (July/August 2006), 72.
[6] LeRon Shults, “Doctrinal Statement,” email from Emergent, May 4, 2006. http://emergent-us.typepad.com/emergentus/2006/05/doctrinal_state.html
[7] Rollins, How (Not) to Speak of God, 53-54.

4 thoughts on “Пізнання та істина: постмодерністська теологія

  1. В постмодернизме жить, по посмодернистски "…ть". Больше сказать нечего … Но с другой стороны, если акцент ставиться на "локальный нарратив", так кто мешает евангельским развивать свой "лок.нарратив", делая его убидетельным, конструктивным, теологическим и этическим, то есть, теология и этика (и духовность):логос, патос и этос как структра евангельского дискурса. Доказывать тому, кто не верит в универсальность истины, играть в шахматы с самим собой … Павел, вопреки всему, проповедовал, созидал и учил обращенных. И это в культуре не имеющей общей фундаментальной эпистемологической позиции … Ничего нового …
    "Да прийдет Царствие Твое …"

  2. Согласен с Вами, Максимус. Цель этого блога как раз в том и состоит, чтобы (в меру нашей возможности) стимулировать поиски евангельских богословов в направлении развития эффективной модели возвещания и проживания евангельской истины в современной культурной парадигме.

  3. Церква постмодерну має Бога, але не має релігії.
    Я не вірю, що Бог є, тому що Я знаю, що Бог є.

  4. Не впевнений, що ми можемо у всіх сенсах говорити, що "знаємо" про те, що Бог є. Ще Кант довів, що це питання залишиться справою віри, адже виходить за межі того, що може бути раціонально доведене. Думаю, що це було Божею волею, щоб звязок з Ним будувався не на основі одного лиш знання, а вимагав "стрибка віри", кроку у невідоме…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *