Автентичність і місійність

Духовні практики і навіть основні доктрини прихильників руху церкви, що з’являється, можуть значно відрізнятися між собою, однак все ж існують ключові цінності, за якими можна розпізнати його учасників. Насамперед, це – прагнення до автентичності, – на думку ініціаторів руху, носії постмодерністської культури перебувають у пошуках реального і непідробного досвіду. Тому церкви, що з’являються, намагаються бути релевантними для сучасної культури і щоденного буття людей, це, зокрема, стосується пошуку ними найбільш відповідних сучасності стилів поклоніння і можливостей для служіння. Рух намагається відшукати адекватні сучасному світоглядному ритму шляхи досягнення сучасників звісткою про Божу безумовну любов. Відтак істотною ознакою руху стає концепція “місійного життя”, яка вбачає основне завдання християн не в тому, щоб ізолювати себе у громаді собі подібних, а в тому, щоб служити Богові у світі. Термін «місійність» (запозичений у місіолога Леслі Ньюбігіна) учасники «Бесіди» трактують у сенсі відродженої ідентичності церкви, що існує заради світу та реалізації Царства Божого у своєму безпосередньому оточенні. Відтак місія християн вбачається у тому, щоб бути керівниками Бога над творінням, світлом для народів, представниками Христа у навколишній культурі.

Ед Стетзер тлумачить “місійне життя”, як таке, що “ангажує культуру, надає можливість християнам жити в світі, не будучи від світу, і мотивує цілеспрямовано ділитися історією Христа”[1]. При цьому значна увага надається соціокультурному контексту, до якого слід адаптуватися, щоб сповістити йому “історію Ісуса”. Браян Мак-Ларен стверджує: «Моя місія не полягає в тому, щоб з’ясовувати, хто вже благословенний, хто не благословенний чи не може бути благословенний. Мій поклик – бути благословенним, щоб я міг благословляти кожного… Виходячи з цього розуміння ми приділяємо менше уваги, чиє походження, обряди, доктрини, структури і термінологія праві, і більше наголошуємо на тому чиї дії, служіння, євангелизм, доброта та ефективності є добрі …. [Для того], щоб допомогти нашому світові повернутися на шлях того, як знову стати дійсно і абсолютно добрим, яким Бог його створив…. Ми тут з місією приєднатися до Бога у принесенні благословіння для нашого нужденного світу. Ми сподіваємося принести Боже благословення вам, ким би ви не були і у що б ви не вірили, і якщо ви хочете приєднатися до нас в цій місії, а також до віри, що створює і живить її, ви можете [це зробити]» [2].

У церкві, що осмислює культуру у місійній перспективі, відбувається перерозподіл зусиль: основні ресурси спрямовуються на досягнення тих, хто перебуває за межами спільноти, і служіння ближнім, а не на залучення людей до церкви. Церква, що з’являється, є частиною цього зміщення пріоритетів, переходу від моделі церкви, що орієнтується на споживачів, до модель місійного життя. Про «зсув парадигм» яскраво свідчить Рей Андерсон: “церква намагається зробити учнів з християн, закликаючи їх наслідувати Христа, у той час як, насправді потрібно мобілізувати членів церкви взятися за церковно-орієнтовані служіння і розвивати свій власний інтер’єр релігійного життя. Учень Христа повинен намагатися не бути маленьким Месією, але брати участь в месіанській місії поширення царства в кожну щілину і кожен куточок земної кулі”[3].

Місійний підхід церкви до культури також приводить до уявлення про симбіоз церкви з культурою. Біфуркації між світським і духовним зникають як штучні і помилкові, натомість розвивається цілісний підхід до життя, духовні практики, які були виштовхнуті на узбіччя в модерну епоху, відроджуються в контексті сучасної культурної парадигми. Церква не може існувати в безкультурному вакуумі, культура дає голос і вираз для церкви у її прагненні реалізувати своє покликання. Таким чином, на думку богословів церкви, що з’являється, теологія повинна бути гнучкою і носити стратегічний характер. Замість теологічного осмислення місії, церкви, що з’являються, розглядають саме богослов’я як місійну дисципліну. Як пояснює Брайан McLaren: “Теологія є церквою в місії, що розмірковує про своє повідомлення, свою ідентичність, своє значення”[4].

[1] http://threadsmedia.com/sent
[2] Brian McLaren , A Generous Orthodoxy ( Grand Rapids: Zondervan, 2004), pp. 223, 234.
[3] Ray S. Anderson, An Emergent Theology for Emerging Churches (Downers Grove: InterVarsity, 2006),p. 115.
[4] Brian McLaren, A Generous Orthodoxy (Grand Rapids: Zondervan, 2004), p. 105.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *