Християнство постмодернізму: Церква, що з’являється (Emerging church) Частина 1.

Цим дописом я розпочинаю серію публікацій, присвячених одному з найрадикальніших і найбільш контроверсійних “свіжих проявів” церкви – Руху церкви, що з’являється. Неоднозначність, парадоксальність і суперечливість руху кидає виклик багатьом усталеним в євангельських колах поглядам на питання церкви, місії, Царства Божого і водночас запрошує до розмови.

Вступ

Кожна історична епоха з її особливим соціокультурним контекстом ставить перед християнством виклик – відшукати баланс у його стосунках з панівною культурною парадигмою, знайти «золоту середину» між крайнощами конфронтації і конформізму, і щоразу церква знаходить засоби не лише для власного виживання, а й для трансформації культури. Сучасний етап у розвитку світової культури і цивілізації, що прийнято характеризувати як постмодернізм, також надає християнству можливості для здійснення своєї мети, і водночас несе загрозу втрати християнством своєї богословської та культурної ідентичності у пошуках шляхів сповіщення Євангелія сучасному суспільству. Найяскравішим у сучасному західному протестантизмі напрямом, що відкрито проголосив своєю метою акомодацію християнства до цінностей постмодернізму є Рух церкви, що з’являється (“Emerging church movement”). Авторитетне видання “Christianity Today” стверджує, що цей рух є найбільш значним християнським феноменом з часів “Jesus Movement” початку 1970-х рр.. за рівнем причетності до найактуальніших тенденцій сучасної американської культури. “Часто міський, непропорційно молодий, надзвичайно білий, і цілком новий (існує трохи більше п’яти років) зростаючий ряд церков, що приєднуються до “Церкви, що з’являється”[1]. В українському релігієзнавстві ще не сформувалося усталених термінів для позначення сучасних богословських та церковних рухів у західному християнстві, тому для зручності у статті ми будемо користуватися терміном “Emerging church movement” (ЕСМ)[2] або Рух церкви, що з’являється.

Виникнення постмодернізму

Перш, ніж розглянути методологічні та богословські особливості руху, варто нагадати деякі фундаментальні особливості постмодерністського світу і його філософії. Постмодернізм, як гранично широкий термін, має безліч трактувань, часто суперечливих або навіть таких, що взаємно виключають одне одного[3]. Нове світовідчування, яке згодом назвали постмодерністським, зародилося в період завершення Другої світової війни, коли перед західною цивілізацією постала нагальна потреба пояснити глобальну катастрофу того часу. Взявшись за це завдання, філософи франкфуртської школи (30-70-і рр. ХХ в.), зробили спробу переосмислити весь хід нової історії Європи. Ключову роль у їхніх інтелектуальних побудовах відігравала критика ідей Просвітництва. Написана в 1944 р., книга Теодора Адорно й Макса Хоркхаймера “Діалектика Просвітництва”[4] окреслила ряд ідей, які стали постійними в працях більш пізніх філософів. Весь політичний досвід тоталітаризму ХХ-го століття німецькі філософи пояснювали, виходячи з невдалого, на їх думку, “проекту Просвітництва”, що начебто обіцяв звільнити людство від влади забобонів і невігластва. Озброєна раціоналізмом думка повинна була б привести до цілковитої перемоги розуму та трансформації суспільства. Однак, просвітницька утопія зазнала фіаско, привівши до історичних катаклізмів небачених раніше масштабів. На думку Адорно і Хоркхаймера, причиною такого неочікуваного результату було те, що прагнучи до універсальних істин, Просвітництво оперувало абстракціями, безжалісно заперечуючи все, що не піддавалося розрахунку й не приносило користі. Все зайве, що заважає торжеству розуму, підлягає ліквідації – на цій установці народжуються тоталітарні режими з їх ідеалом всеохоплюючого плануванням і тотального контролю. Загальне починає домінувати над одиничним. Продиктовані наукою, державною ідеологією норми, цінності й моделі функціонування одноманітні й не терплять заперечень.[5]

Наступна філософська думка підхопила два концептуальних мотиви цього підходу: ідею про те, що нічим не обмежена раціональність зрештою обумовлює появу репресивної влади та погляд на плюралістичність, множинність та фрагментарність, як на цінності, що протистоять тотальності й спробам всеохоплюючого раціонального пояснення, які до нього приводять. Постмодерністські мислителі прийшли до висновку, що проект Просвітництва провалився. Вихід, на їх думку, полягає не в тому, щоб спробувати відкоригувати старий проект, і не в тому, щоб створити новий, а в тому, щоб взагалі відмовитися від усяких спроб всеосяжного витлумачення і перетворення життя, проголосивши «війну тотальності».

Постмодернізм і релігія

Постмодернізм, на відміну від модернізму Просвітництва, приймає релігійний досвід, релігійні сенси й символи, щоправда не надаючи їм при цьому жодної переваги у порівнянні з іншими досвідами, змістами або символами. Відносини з релігійною традицією в постмодерні не будуються на основі простого заперечення. Скоріше, мова йде про пошук цілком альтернативної християнству концепції, яка б найбільше відповідала установкам філософської парадигми постмодернізму. Робляться спроби відшукати цю форму в дохристиянських віруваннях або в ареалах інших релігійних традицій. Так, Ж.-Ф. Ліотар із симпатією ставився до “язичництва” як до політеїзму тобто сакральної сфери множинності, що протистоїть монотеїстичній традиції. Християнська концепція суб’єкта-Творця також опинялася поза цією логікою множинності. Оголосивши війну будь-яким формам тотальності й універсальності, постмодерн розпочав справжнє полювання на будь-які їхні прояви. Постмодерністська ідея мультикультуралізму, що постала на противагу принципу тотальності у сфері культури, не лише цінує різноманітність, але і захищає культурні практики груп меншості. Елементом “війни проти тотальності” стало намагання мультикультуралізму зірвати маску з історії утисків, які перенесли специфічні групи меншості та показати нерівноправні стосунки між меншинами і пануючими культурами. Групам меншості потрібно повернути їх “приховані історії” для того, щоб зрозуміти їх справжню ситуацію.

Епістемологія постмодернізму

Важливим аспектом постмодерністського трактування християнства стала епістемологія постмодернізму, якій властиві дефундаменталізм (або постфундаменталізм), фрагментарність і конструктивізм[6]. Дефундаменталізм[7] проголошує необґрунтованість пізнання, його “незв’язність” з фактами світу “яким він є”. Критика властивому модернізму пошуку фундаментальних підстав буття й знання стає прапором постмодерністської рефлексії, що руйнує віру в їхнє існування. Постмодернізм, акцентуючи фундаментальну трансформацію відносин людини зі світом внаслідок вторгнення символічних систем, культури мас-медіа, що конструюють світ в цілковито штучних моделях, постулює безглуздість апеляції до “реального” об’єкту. Він виходить із передумови про існування “культурного тексту”, поза яким або нічого немає, або його зв’язок з дійсністю настільки ненадійний, що не дає підстав судити про неї з достатнім ступенем упевненості. Границі між уявленнями й об’єктами, істиною й помилкою руйнуються. Істина позбувається статусe визначеності й абсолютності. Втрачає зміст сама ідея “істинної” інтерпретації, що позбавляє права на існування альтернативні варіанти інтерпретації. Жодне знання не може бути оцінене поза контекстом культури, традиції й мови, які роблять його можливим, надають йому змісту. Постмодернізм заперечує існування універсального, позаконтекстуального критерію істинності. Сама істина розуміється контекстуально, історично.

Фрагментарність пізнання означає відмову від ідеї нескінченного поступального збільшення знання на шляху до істини. Її місце займає принцип фрагментарності знання, його залежності від історичного й культурного контексту. Знання розглядається як плюралістичне, а не як констатація універсальних законів. Фрагментарність знання пов’язана з постмодерністською інтерпретацією множинності як реальності, що складається з розрізнених, елементів і подій.

Конструктивістський елемент проголошує перенесення у постмодернізмі акценту з образ світу “як він є” на уявлення про світ у певних лінгвістичних конструкціях, обумовлених соціальними процесами, ідеологічним підходом учасників і структурою владних відносин. Знання не містить інофрмації про реальний світ, воно складається з конструкцій, побудованих на основі схем інтерпретації.

Епістемологія постмодерну має серйозні практичні наслідки, оскільки вона не залишає жодної підстави для об’єктивної віри. Не дивлячись на винахідливі зусилля постмодерністських богословів сконструювати теологію, яка “має універсальні значення”, все їхнє мислення зрештою поступається якійсь формі скептицизму або релятивізму. Тому, в межах постмодерного мислення, жодна істина або етика не може розглядатися як “нормативна”. Тобто, жодна особа або священне “писання” не може авторитетно вказувати постмодерністам, що є правдивим або правильним для них. “Правда” і “мораль” перебувають в контексті специфічного суспільства і змінюються від одного суспільства до іншого. Ця епістемологія фактично не залишає місця для проголошення об’єктивного, універсально авторитетного значення біблійного тексту. Один з лідерів ЕСМ Тоні Джонс переконує християн використовувати такий підхід до Священного Писання, стверджуючи, що “Ми повинні переставати шукати якусь об’єктивну Істину, яка доступна, коли ми риємося в тексті Біблії”[8].

Зародження Руху церкви, що з’являється.

Історія Руху церкви, що з’являється, розпочалася наприкінці ХХ-го століття, однак середовище для появи нового напряму було підготовлене цілим рядом соціальних процесів, місіологічних, богословських та екклесіологічних течій. За твердженням Едді Гіббса і Браяна Болгера, вихідним пунктом історії руху була середина 1980-х, коли служіння “Поколінню Ікс” (Gen X) почали цікавитися молодіжними культурами та шляхами їх євангелізації. Часто організовані як церква в церкві, вони приймали найсучасніші методи служіння, але загалом зберегли структурну ДНК їх батьківських мега-церков. До кінця 1990-х вікова модель почала втрачати значення як засіб пояснення сучасної культури. В 1997 р. на зустрічі християнської пара-церковної організації “Мережа молодих лідерів” (Young Leaders Network) пастор Даг Паджітт (Doug Pagitt) повернув дискусію у русло постмодернізму, що з того часу потрапила у центр дискурсу організації. Мережа молодих лідерів незабаром трансформувалася у “Terra Nova Theological Project”, що зрештою переріс в “Emergent”, лідери якого стали глобальними глашатаями непереборного зміщення парадигми.


[1]“The Emergent Mystique http://www.christianitytoday.com/ct/2004/011/12.36.html 1/18/06

[2] Обґрунтування терміну “Emerging church movement” дає Phil Johnson у статті “Absolutely Not! Exposing the Postmodern Errors of the Emerging Church” audio.gracechurch.org/sc/2006notes/Emerging,%20Johnson.pdf

[3] Поняття “постмодернізм”, “постмодерн”, “постмодерністський” багатозначні, вони використовуються й для позначення своєрідного напрямку в сучасному мистецтві, і для характеристики певних тенденцій у політиці, релігії, етиці, способі життя, світосприйманні. Більшість дослідників постмодернізму погоджуються з тим, що постмодернізм виникає спочатку в руслі художньої культури, однак незабаром поширюється й на інші сфери: філософію, політику, релігію, науку. Мабуть, уперше термін “постмодернізм” у змісті, наближеному до сьогоднішнього, вжив в 1946 р. Арнольд Тойнбі, позначивши так етап у розвитку західноєвропейської культури, що почався в 1875 р. й ознаменувався переходом від політики, що спирається на мислення в категоріях національних держав, до політики, що враховує глобальний характер міжнародних відносин.

[4] Макс Хоркхаймер, Теодор В. Адорно Диалектика просвещения. Философские фрагменты. Пер. с нем. М. Кузнецова. М. – СПб.: Медиум, Ювента, 1997. – 312 с

[5] Теоретичною основою осмислення як цілісного феномена новітні напрямки в різних видах мистецтва став французький постструктуралізм, тобто ті підходи й концепції, які були розроблені наприкінці 60-х – 70-х років у роботах таких його представників, як Ж. Дерріда, М. Фуко, Ж. Делез, Ж. Лакан і ін. Постструктуралізм став методологічною підставою, на якій постмодернізм почав визрівати як широка ідейна течія і здійснювати експансію в усі сфери соціально-гуманітарного знання, претендуючи на статус спочатку загальної теорії сучасного мистецтва, а потім – найбільш повного вираження “духу часу”. Використання постструктуралістських підходів у літературній критиці породило феномен деконструктивізму. Уперше цей напрямок у літературознавстві оформився в США, насамперед у роботах представників Йєльської школи – П. Мана, Дж. Хартмана, Х. Блума й Дж. Х. Міллера. Згодом деконструктивізм вийшов як за межі США, так і за межі літературної критики. Характерне для постструктуралізму уявлення про культуру як про суму текстів перетворилося в загальну методологію постмодернізму, застосовну до аналізу будь-якого феномена культури. Таким чином, в 80-і роки ХХ століття постмодернізм оформився як єдиний комплекс уявлень, що поєднує постмодернізм, постструктуралізм і деконструктивізм. Цей ідейний комплекс став сприйматися як найбільш адекватне вираження інтелектуального й емоційного сприйняття епохи.

[6] Лариса Г. Судас Эссе “Постмодернизм” http://www.chem.msu.su/rus/teaching/sociology/3.html

[7] Заклик до християнської теології відмовитися від фундаменталізму детально обґрунтовується в наступній книзі: Stanley J. Grenz and John R. Franke, Beyond Foundationalism: Shaping Theology in a Postmodern Context. (Louisville, Kentucky: Westminster John Knox Press, 2001).

[8] Tony Jones, Postmodern Youth Ministry (Grand Rapids: Zondervan, 2004), 201.

Print Friendly

Facebook comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


*